Коли настане день - Рута Богдан
Назар продовжував уважно дивитися на Марка. Нарешті він перевів очі на хату.
— Добре, заходь! — сказав він і попрямував до дверей.
Усередині приємно пахло сушеним зіллям та борщем. Назар перехрестився на ікону, що висіла у кутку, та обернувся до Марка.
— Сідай! — мольфар показав на лаву біля столу.
Хлопець присів і мовчки глянув на Назара.
— Ти впевнений, що хочеш і зможеш пробути тут так довго, як то буде потрібно? — запитав мольфар.
Марко кивнув. Його погляд був виразнішим за будь-які слова. Назар помовчав.
— Добре, залишайся, — нарешті промовив він.
Зараз Гордій зрозумів, навіщо Марко прийшов сюди. В ньому теж є та сила, що вихлюпується назовні, мучачи і не даючи спокійно жити. А ще він відчув у ньому прагнення отримати знання, багато знань.
Отож, Марко залишився. Він з дивовижною швидкістю і шаленим бажанням всмоктував усе, чого вчив їх Назар. Навіть ще швидше, ніж це робив Гордій. Він хотів знати все. І коли Назар сказав, що прийшов час обрати своє призначення: віщуна, градівника чи знахаря, він не зміг. Його цікавило все, всі знання та вміння, всі магічні обряди, замовляння та мольфи. В ньому відчувалася якась темна пристрасть, дике бажання, прагнення чогось, що Гордія інколи лякало. Лякало не саме по собі, а першопричиною і бажаннями, що керували ним. Для нього не було перешкод, труднощів та неможливого. Марко долав усе, виснажував себе фізично та морально, але завжди добивався тієї мети, яку собі ставив. Гордій же, натомість, вчився спокійно, з насолодою, отримуючи задоволення від усього, що робив та про що дізнавався від Назара. Він дійсно почувався щасливим. З Марком вони подружились. Практично одного віку, живучи у одній хаті, виконуючи подібну роботу, вони мали багато спільних тем для розмов та спільні інтереси. Марко теж з дитинства відчував у собі дивні можливості та силу. Його батьки жили бідно у одному з дальніх сіл Гуцульщини. І коли йому виповнилося шістнадцять, він вирішив будь-що знайти мольфара, який схоче узяти його на навчання. Він чув про Назара давно, і вирішив, що саме до нього він піде і буде ночувати під його хатою доти, доки той не погодиться його узяти. Адже він — найвідоміший у всіх Карпатах, найсильніший. І тільки у нього хотів Марко опановувати мольфарську науку.
Так вони прожили у Назара п’ять років. Гордій навчився читати думки, бачити майбутнє та замовляти хвороби. Але читати в чужій свідомості можна було, лише зазирнувши у вічі тієї людини. По молодості вони з Марком так інколи розважалися, коли ходили до села по продукти. Що ж стосувалося майбутнього, то Назар попередив, що краще уникати таких знань і не намагатися дізнатися про всіх, кого вони зустрічають на своєму шляху, тому що іноді це може призвести до жахливих наслідків. Втручатися у світовий хід речей можна тільки у крайньому випадку. І тільки якщо Всесвіт надсилає такий дозвіл у віщому сні. Гордій не намагався читати думки Марка, хоча таке бажання інколи закрадалося до його мозку. Та й Марко би цього не дозволив. Кому ж сподобається, коли до твоєї голови залазить чужа людина. Тож Гордій повсякчас стримував себе, натомість відбиваючи спроби Марка залізти до його думок. До голови Назара вони взагалі лізти не насмілювались, адже невідомо, чим це може скінчитися. Ще виставить обох за двері, що тоді робити? А вони ж іще не всього навчилися.
Одного теплого літнього вечора Гордій та Марко крокували сільською вулицею. Вони прямували до магазину, куди періодично ходили, коли Назарові було щось потрібно для господарства. Хлопці стиха перемовлялися, згадуючи події останнього тижня, аж раптом кроків за двадцять від них з-за рогу назустріч їм виринула невеличка зграйка дівчат. У центрі цієї купки йшла висока ставна дівчина з яскраво-каштановою довгою косою, що була перекинута через плече на груди. Темні брови злітали над великими карими очима, ніжні рожеві губки посміхалися. Дівчата весело щебетали. Наблизившись до хлопців, вони стрельнули в них цікавими поглядами і, не стишивши ходи, попрямували далі. Хлопці зупинилися, довгим поглядом проводжаючи дівчину. Вона продовжувала йти по дорозі, аж раптом оглянулася, усього на мить, потім повернулася та покрокувала з дівчатами далі.
— Гордію, ти знаєш, хто ця дівчина? — запитав Марко.
— Ні.
Марко та Гордій дивилися услід красуні, поки вона не зникла за рогом. Потім мовчки рушили далі. Так у повній тиші вони дійшли до магазину, і тільки там виринули зі своїх думок. Купивши все необхідне, вони повернулися до Назарової хати.
Та дівчина не виходила з Гордієвої голови. Вона повсякчас виринала у його свідомості і не давала сконцентруватися на роботі. Марко теж раз у раз помилявся, складаючи суміші з трав, і врешті решт Назар послав їх збирати гриби та ягоди на вечерю.
Наступного тижня вони знову спустилися до села по продукти. Хлопці йшли мовчки, пильно вдивляючись у оточуючі будинки, немов щось шукаючи. Раптом біля одного з будинків вони побачили ту саму дівчину, з яскраво-каштановою довгою косою. Вона вийшла з хати і попрямувала до городу. Хлопці, неначе по команді, зупинилися, зачаровано проводжаючи красуню поглядами. Лише коли вона зникла за хатою, рушили далі.
Увечері Назар повідомив, що їхнє навчання скінчилося. Тепер вони мають обрати свій шлях — стати мольфарами чи жити звичайним життям, поки їхня доля не покличе їх. Хлопці подякували Назару за науку, зібрали свої нечисленні пожитки та, не змовляючись, рушили до села, куди ходили кожного тижня по продукти. Вони влаштувалися до заможних господарів за невелику платню допомагати по господарству та на городі. І кожного вечора, коли в них була вільна хвилинка, цих двох гарних, м’язистих парубків можна було побачити на танцях у сільському клубі. Інколи туди приходила і та красуня з яскраво-каштановою косою. Звали її Юстина. Їй було сімнадцять років, вона щойно закінчила школу і ще не вирішила, чи поїде навчатися до міста, чи залишиться у селі. Місто було далеко, і батьки не хотіли відпускати доньку саму бозна-куди до чужого краю. Кавалерів у Юстини було хоч греблю гати, тож Гордію та Маркові вдавалося потанцювати з нею усього раз чи два за вечір.
Скоро стало зрозуміло, що Юстина закохалася. Це
