Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

Вона дивилася в його очі й не могла повірити, що це реальність, а не мрія чи сон. Він уперше був таким відвертим. Промовила: «Я навіть не здогадувалася, що зможу настільки самовіддано когось кохати. Дякую, що відродив».

І світ припинив свій хаотичний рух, бо вони відшукали гармонію одне в одному; віднайшли справжнє, істинне; те єдине, що має значення, — кохання. Відлік щастя розпочато.

Вiолiна Ситнiк. Про кохання розкаже троянда

У крихітній затишній кав’ярні ніколи не бракувало відвідувачів. Ні, там не було запаморочливих черг із охочих поласувати гарячими напоями, але власники на заробіток не скаржилися. Знаходилася ця майстерня з приготування божественної кави в мальовничому куточку Кам’янця-Подільського — не в самому центрі, що звільняло її від навали випадкових роззяв, які в пошуках пригод ладні були шастати по всіх закладах, що траплялися їм на шляху, а трохи далі, на півдорозі до Старого міста. Кав’ярня слугувала притулком художникам, письменникам та іншим творчим особистостям. Нерідко вона була виставковою залою, літературним салоном і місцем зустрічі з Музою. Заклад на розі двох вулиць ставав прихистком для загублених душ — тих, які в круговерті сучасного життя, здається, втратили себе й відчайдушно намагалися відшукати; невиправних романтиків, що заблукали у часі й просторі, розминулися зі своїми Ромео чи Джу-льєттами на кілька століть і тепер нудили світом, наче примари. Так, випадкової публіки там не було.

— Привіт, Денисе! Мені, будь ласка, еспресо! — втомлено промовив один із відвідувачів у пожмаканому сірому пальті та чудернацькому чорному капелюсі й смачно позіхнув. — Може, хоч це допоможе мені якось збадьоритися й відбути ще один марно прожитий день.

— Уже зроблено! — усміхнувся молодий чорнявий хлопчина, вправними рухами натискуючи потрібні кнопки на кавовій машині, звідки відразу потекла двома тоненькими цівками чорна й густа, як нафта, рідина. У повітрі з’явився запаморочливий запах свіжозвареної кави. — Цукру?

— Ні, дякую. — Чоловік похапцем ковтав гарячий напій, аж очі зажмурюючи від терпкого присмаку на язиці. — Гірка, як моє життя...

«Дивний... Хто ж тобі заважає додати цукру, вершків, а то й перцю?! Смак тоді кардинально зміниться! — подумки обурювався досвідчений бариста, маючи на увазі зовсім не каву. — Але хіба навчиш чогось людину, якщо вона сама того не хоче? Якщо їй зручно плисти за течією, бути бездумною амебою?»

Так, хлопець терпіти не міг бездіяльних, які тільки те й знали, що скаржитися. Занадто надокучливих, тих, які по життю керувалися принципом «бачу ціль, не бачу перешкод», теж недолюблював. А таких у його роботі вистачало. Можна згадати хоча б отих молоденьких панянок, які залітали всередину, створюючи навколо своєї появи ажіотаж, неприродно метушилися, обклавшись сотнями пакунків після чергового шоппінгу. Дівулі приїжджали на розкішних автомобілях своїх татусів, чоловіків або коханців, аби посмакувати якимось коктейльчиком, на позір створити видимість інтелектуальної бесіди та заодно переглянути кілька картин: «А раптом там є щось вартісне, яке через роки вартуватиме купу бабла?». Дівчатка пропікали баристу гарячими хтивими поглядами, проте згорда кидали:

— Мальчік, мєню прінєсі! Да побистрєй!

Тоді вони годинами вивчали його (і меню і хлопця), детально розпитуючи, з чого складається той чи інший напій. Денис був уже ладний вилити їм на голову один із фірмових коктейлів, щоби нарешті позбутися, бо ж інших відвідувачів ніхто не відміняв, а панянки поводилися настільки вередливо, що вимагали до себе суцільної уваги. Вони манірно складали губки бантиком, тикали наманікюреними пальчиками то в одну сторінку, то в наступну, наче ненавмисне торкаючись рук хлопця й непомітно погладжуючи їх, врешті, вибравши щось і покуштувавши, голосно неза-доволено фиркали, як молоді конячки, але випивали все до дна. А тоді серед купи мотлоху, що залишали після себе, хлопець постійно знаходив поспіхом написані номери телефонів на серветці. Юнак викидав увесь отой непотріб туди, де йому й місце, — у смітник. Ох, як його дратували ті зманіжені лялечки, які вважали себе великим цабе.

Денис почав пригадувати свої останні любовні походеньки. Щось не складалося в нього з протилежною статтю. Більшість дівчат звикли бачити в ньому лише гарне личко та накачані м’язи. Але жодна не запитала, чим він займається у вільний час, яку музику слухає, які книжки читає... «Хлопцям потрібне лише одне», — такі фразочки доводили його до сказу. Ну звичайно, якщо ти більше нічого не можеш запропонувати! Ось і знову, ловлячи на собі погляди малолітніх школярок, які шукали перших амурних переживань, бариста підкреслено ввічливо й холодно приносив замовлення, всім свої виглядом показуючи, що він не збирається порушувати законодавство, упадаючи за неповнолітніми.

Дівчат свого віку теж ігнорував, адже не раз обпікався, знав: варто з’явитися на горизонті кращому кандидату (читай: багатому й поважному), як їх наче вітром здувало. Що зробиш? Природний відбір: виживає найсильніший. А сила в наш час де? У грошах! Ними, до речі, не проти були порозкидатися жіночки бальзаківсько-го віку, дружини тих самих багатіїв, які якраз розважалися з тими ж самими дівчатами Денисового віку. Вряди-годи не одна давала зрозуміти, що може підкинути грошенят на нові джинси й дорогий годинник. Навзамін вимагалося одне: трішки ніжності й молоде треноване тіло. Отакі товарно-грошові відносини. Тільки-от Денис не вважав себе товаром. Суцільні розчарування.

Хлопець настільки звик очікувати якоїсь каверзи, з першого погляду вгадувати, якою є людина, що навіть розгубився, побачивши у кав’ярні її. Вона не належала до жодної із Денисових категорій. Увійшовши одного разу до кав’ярні на розі, красуня з очима кольору гарячого шоколаду стала її завсідницею. Дівчину можна було побачити в будь-яку годину доби, наодинці чи з компанією, із планшетом на столі чи блокнотом у руках. Щоразу вона приязно усміхалася, замовляючи різні варіації кави, ніби намагаючись спробувати всі її смаки, скидала з себе тепле пальто чи курточку, капелюха чи милу в’язану шапочку, неодмінно закутуючи шию величезними шаликами всеможливих моделей і кольорів, і сідала за столик край вікна. Довге каштанове волосся водоспадом розливалося по плечах, а непокірна гривка раз у раз спадала на очі. Дівчина бережно торкалася горнятка, гріла ним холодні руки, вдихаючи на повні груди неймовірний аромат кави. У цю мить очі її заплющувалися і на обличчі з’являлася ледь помітна усмішка.

— Справжнього фаната кави можна впізнати здалеку. — Денис сам не