Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Не можу пана прийняти в своїм домі, бо, властиво, не знаю пана.
«В своїм домі» — від цього хотілося розреготатися. Стіни не знати коли білені, ґанок підгнив і скоро впаде, віконниці перекривлені, покрівля з прорідженим лишаюватим гонтом. Дім! Мабуть, давно вже змандрували звідти навіть миші, не маючи ніякої поживи, і пса на обійсті вже давно, видно, не було і нічого живого, — дивно, як і чим жила сама пані Раїна й оте легесеньке дівча, що так уміє зиркати своїми сірими очима на чужого й старого козака.
Я вклонився ще раз і сказав, що зупиняюся за звичаєм у Сомків, які доводяться мені найближчою ріднею, і що буду завжди радий допомогти пані Раїні, коли б вона виявила таку ласку до мене, простого козака, і сказала про свої потреби.
— Не знаюся з хлопством! — ще набундюченіше відмовила пані Раїна, вже й не знати кому посилаючи те «хлопство»: моїм сватам Сомкам чи й мені самому з недоречною моєю турботливістю.
Я показав рукою, джура підвів коня, я ще раз вклонився пані Раїні і вже був у сідлі. Ущедрився серцем, та, мабуть, не там, де слід.
За вечерею у Сомків дереяславські козаки, почувши про мою пригоду в пані Раїни, досхочу покепкували з мого лицарства.
— Та чи знає пан Хміль, чия вона вдова?
— Якогось бідного шляхтича, сказано мені.
— Бідного, та тільки якого? Лащиківця!
— З тих, що піц Кумейками гукали ми їм: «Лащику, втікай до хащику!»
— Тож цей Здуневський і пішов там до хащику, а сам пан коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами.
— Ну, та Лащ такий, що й над панством збиткується, той не дбає ні про кого, лиш про своє товсте черево.
— А цей Здуневський приблукав десь здалеку, обійстя оте придбав, бо колись було шляхетським, але ж голий був як сокіл, панське поріддя, безхатна шляхта, і пані його так само гола, а тепер ще й голодна, як овдовіла.
— Гола й голодна, а пиндючиться. Крейду з своею малою їдять, щоб у нужнику білим ходити, аби лиш на хлопство не схожими бути.
Я спитав:
— Як же вони живуть?
— А Бог же їх святий знає. Не вмирають, то й живуть.
Тоді я підвівся з — за столу й пішов до дверей.
— Та куди ж, пане Хмелю? Ще ж і чарка не допита!
Яка недопита, а яка й перелита. Мовчки вийшов я за двері, опинився в дворі. Ніч уже налягла на землю, завмирали голоси й гуки, чутно тільки зітхання притишені, та писк пташиний, та якісь шерехи й пошуми, ще пахло смачними димами, але вже ледь — ледь, вже й не запахи, а тільки згадка про них, та якою ж мала бути болісною для всіх безпритульних, голодних, покинутих, бо вгадувалися за тими димами смачні страви, вечеря за тихим столом коло хати в садочку або й у хаті, де долівка притрушена прив’ялою травою, де блимає під образами лампадка і темні лики святих мовби впливають між тих, хто вечеряє, завершуючи тяжкий день у сподіванні, що новий день буде легший.
Я пішов до нужденного обійстя пані Раїни. Завтра вдосвіта мав рушати далі на Київ, але тепер уже знав, що не можу поїхати, не зарадивши в біді цій по — дурному гордій і глибоко нещасній жінці. Тому йшов просто до її двору, наражаючись знов на її нехіть і неприязнь, але не міг інакше.
Зламана постать темніла на сірому старому ганку, лякливий скрик при моєму наближенні, гнівне відтручування руками.
— Як пан посмів?
— Прийшов порадитися з пані Раїною.
— Нема про що радитися!
Маємо знайти спосіб, як уникнути пані невластивого становища, в якому вона опинилася.
— Саме властиве, саме властиве!
І вже в голосі сльози.
— Пан Марко Здуневський просив мене, коли буду в Переяславі…
— Ах, цей пан Марко, всі ці Здуневські… Вічні слуги, слуги й слуги… Короля, честі, лицарства, золотої свободи… А що мають за те, що мали коли — небудь?.. Але що панові до всього того? Жила досі без нічиєї помочі, то можу…
— Безліч людей живе тяжко, часто страждаючи, і ніхто не приходить на поміч. Та коли довідуєшся про того чи іншого, то вже твоє сумління не дасть тобі спокою. Ще вчора я не знав про пані, тільки чув невиразно, тепер не зможу заспокоїтися і поїхати звідси, не зробивши нічого для пані і її донечки.
— Милостиня? Не потребую.
— Назвімо це інакше. Позика. Я позичаю пані грошей, а тоді поклопочуся, щоб…
— Я не потребую ніяких грошей. Маю їх досить.
Правду казали козаки, що пані пиндючиться. Але не станеш же розпитувати, звідки в неї ті гроші і чом вона така обтріпана, коли має їх досхочу. Мав би вже пошкодувати тої недопитої чарки, яку покинув на столі в Сомків, уплутуючись ще глибше в цю дурну пригоду.
— То пані відтручує мою дружню руку?
Вона мовчала.
— Маю йти звідси?
Вона знов мовчала. Щось у ній ламалося болісно й тяжко, бо коли врешті озвалася, то був не голос, а самий біль і страждання.
— Хвилечку, пане сотнику.
Я відчув крайню межу її зболеності і вчасно ступнув у темряві до пані Раїни, бо вона вже падала, не дбаючи, підтримає її хто — небудь чи ні, і впала мені на руки, ридаючи:
— Порятуйте нас, пане сотнику, бо погинемо тут… Заберіть нас звідси, вивезіть куди — небудь… аби лиш звідси, аби лиш далі звідсіль…
І так крізь схлипування, уривками, в соромі й пригніченні розповіла мені про малу свою Реню, бо так звалася, власне маючи ім’я Матрегна, а вже звідти Регна — Реня, бо й сама, власне, пані Раїна мала ім’я Регіна — Реїна, яке в простацтві стало вимовлятися Раїна, батьки в неї були вельми амбітні, амбітність передали в спадок і їй, а що тепер від тих амбіцій?
Мала Реня була дівчисько як дівчисько — дурне й безклопітне. Батькова улюблениця, з своїх вічних тулячок привозив Рені цукерки, тоді стрічечки й коралі. Згодом вони стали помічати, ніби в Рені стрічок і коралів більше, ніж їх дарує татусь, та не зважили на це, лиш після загибелі чоловіка вона, пані Раїна, з жахом пересвідчилася, що хтось і далі дарує дитині то се, то те, а тоді Реня зовсім знищила її, заявивши, що має вже чимало
