Данина Каталонії - Джордж Орвелл
Ми жили незвичним життям, себто незвично було перебувати на війні, якщо її можна так назвати. Всі до єдиного бійці обурювались бездіяльністю і постійно здіймали бучу з приводу того, що нам заборонено нападати. Проте було цілком очевидним, що доведеться довго чекати на бій, хіба, може, ворог сам його розпочне. Жорж Копп, який час від часу приїздив з інспекцією, був з нами досить відвертим. «Це — не війна, — любив повторювати він, — це якась комічна опера, в якій часом хтось помирає». Насправді, застій на Араґонському фронті мав політичні причини, про які мені тоді геть нічого не було відомо. Але суто військові проблеми — не торкаючись браку людей — були очевидними для усіх.
Почнімо з ландшафту. Наша спільна з фашистами передова проходила позиціями, досягти яких можна було лише з одного боку. За умови, якщо вирити декілька окопів, такі позиції не можна взяти силами піхоти, хіба що вона б мала значну кількісну перевагу. На нашій власній позиції, чи тих, що навколо нас, дюжина чоловіків з двома кулеметами могли б стримати батальйон. Розташовані на вершинах пагорбів, ми були чудовими мішенями для артилерії. Проте у ворога не було артилерії. Інколи, ретельно та довго розглядаючи околиці, я хотів угледіти кілька батарей. Одна могла б зруйнувати позиції ворога за лічені хвилини, як молоток трощить горіхи. Але у нас просто не було гармат. Фашистам усе ж іноді вдавалося привозити із Сараґоси одну чи дві гармати й випустити кілька снарядів, проте їх було дуже мало і вони до нас навіть не долітали, а падали у безлюдну долину. Проти кулеметів та без артилерії можна було зробити лише три речі: окопатися на безпечній відстані, скажімо, метрів за чотириста, або просуватись по відкритій місцевості й зустріти смерть, або продовжувати робити нічні вилазки, які, однак, не здатні змінити ситуації. Отож, лишався вибір між бездіяльністю та самогубством.
Окрім цього існував брак будь-якого військового знаряддя. Потрібно докласти зусиль, щоб уявити, наскільки погано в той час була озброєна наша армія. Будь-яка громадська школа в Англії мала більше зброї, ніж ми. Біда з озброєнням була настільки масштабною, що про це варто розповісти докладніше.
На цій ділянці фронту вся артилерія складалася з чотирьох мінометів, і на кожен припадало по п’ятнадцять снарядів. Вони, звісно, були надто цінними, щоб з них стріляти, а тому їх усі тримали в Алькуб’єрре. Були й кулемети з розрахунку один на п’ятдесят чоловік. Кулемети були старими, однак з них можна було прицільно стріляти з відстані трьохсот-чотирьохсот метрів. Окрім того у нас були гвинтівки, але теж такі старі, що годились хіба лише на брухт. Гвинтівки були трьох типів. Перший тип — довгий «Маузер», який рідко траплявся «молодшим» за двадцять років, від їхніх прицілів було стільки ж користі, як від зламаного спідометра, до того ж нарізи були страшенно іржавими. Однак з десяти гвинтівок траплялася одна не така вже й погана. Далі, був ще короткий «Маузер», mousąueton, по суті, кавалерійська зброя. Ці гвинтівки були популярнішими за інших, оскільки були легшими й ними було зручніше користуватися в окопах, а ще тому, що були відносно новими й здавалися справними. Насправді ж фактично від них не було жодної користі, їх наново збирали з різних частин, жоден затвор не підходив до гвинтівки, три чверті з них клинили вже після п’яти пострілів. Були ще вінчестери. З них зручно стріляти, проте постріли були дуже неточними, бракувало обойм, тож перед кожним пострілом їх слід було перезаряджати. Набоїв не вистачало, кожен солдат на фронті отримував лише п’ятдесят штук, ще й дуже низької якості. Виготовлені в Іспанії, патрони набивалися у раніше використані гільзи, а тому навіть найкращі гвинтівки давали осічку. Мексиканські набої були значно кращої якості, а тому використовувалися для кулеметів. Найкращими з-поміж усіх набоїв були німецькі — їх ми відбирали у полонених та дезертирів, а тому їх на всіх не вистачало. Про всяк випадок я завжди тримав у кишені обойму німецьких і мексиканських набоїв. Проте, як засвідчувала практика, коли такий випадок наставав, я рідко стріляв з гвинтівки, бо побоювався, що вона вийде з ладу, і мені доведеться використати й без того дорогі набої.
У нас не було касок, багнетів, а надто револьверів та пістолетів, а одна граната припадала на п’ятьох чи десятьох чоловік. Замість гранати в той час використовували те, що називалось «граната НОА[9]», яку виготовляли анархісти в перші дні війни. Зроблена вона була за принципом гранати Міллса, проте чека утримувалася не шпилькою, а мотузкою. Слід було розірвати мотузку, а тоді хутко позбутися гранати. Недарма казали, що ці гранати «неупереджені» — вбивали і того, хто їх кидав, і того, в кого кидали. Були й інші види гранат, дещо примітивні, але зате безпечніші — для того, певна річ, хто їх кидав. Лише в кінці березня мені трапилась граната, яку не страшно було кидати.
Окрім озброєння ми відчували брак інших необхідних на війні речей. У нас не було мап, не було схем розташування. Геодезисти досі повного мірою не вивчили Іспанію, тож єдині детальні мапи були виключно старими військовими, та й ті належали зараз фашистам. Ми не мали далекомірів, зорових труб, перископів, польових біноклів, не беручи до уваги декількох приватних, сигнальних ракет, кусачок, інструментів для зброярів чи навіть для чищення зброї. Здавалось, іспанці ніколи не чули, що зброю слід протирати, і дуже дивувалися коли я майстрував потрібний для цього інструмент. Якщо ти хотів почистити свою гвинтівку, її слід було віднести сержантові, в
