Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
Дехто вважає, що справжні дворецькі живуть тільки в Англії. В інших країнах є лише слуги, хоч як їх там насправді величають. З тих, що живуть на континенті, дворецьких не вийде, бо їхній рід не спроможний на емоційну стриманість, яка під силу тільки англійському народу. Жителі континенту — і загалом кельти, як ви, безперечно, погодитеся, — зазвичай нездатні панувати над собою в емоційно напружені моменти, а отже, можуть фахово поводитися лиш у повсякденних обставинах. Вдавшись до попередньої метафори, скажу — перепрошую, що висловлююсь так грубо, — що вони — наче той чоловік, який з найпростішої причини зірве із себе костюм та сорочку і, репетуючи, побіжить куди очі бачать. Словом, для таких людей гідність недосяжна. Ми, англійці, маємо велику перевагу над іноземцями, і саме з цієї причини великий дворецький — це майже завжди англієць.
Ви, певна річ, можете сказати, як казав і містер Ґрем щоразу, коли я виголошував таке твердження під час наших приємних дискусій біля каміна: якщо мої слова правдиві, визначити, великий дворецький чи ні, можна тільки в тому разі, коли на власні очі побачиш, як він виконує свої обов’язки під час важкого випробування. Втім, ми ж визнаємо містера Маршалла й містера Лейна великими, хоч мало хто спостерігав за ними за скрутних обставин. Містер Ґрем справді має рацію — я можу сказати тільки те, що за довгі роки служби набуваєш уміння інтуїтивно, без жодних випробувань, оцінювати, наскільки людина фахова. Коли щастить зустріти великого дворецького, ви не те що не відчуваєте сповненого недовіри бажання дати йому якесь «випробування», а просто не можете уявити ситуацію, що змусила б його постати без фахової личини, яку він носить із таким знанням справи. Упевнений, що схоже враження виникло у батькових пасажирів, незважаючи на густу пелену сп’яніння, і вони присоромлено замовкли того недільного пообіддя багато років тому. З такою людиною виходить точнісінько так само, як із прегарним англійським краєвидом, що його я побачив сьогодні вранці: коли зустрічаєте її, відразу знаєте, що перед вами — велич.
Завжди знайдуться ті, хто стверджуватиме, що, мовляв, усяка спроба дослідити велич, як оце намагався я, — марна. «Відразу видно, у кого вона є, а в кого її немає, — любив повторювати містер Ґрем. — Поза тим мало що можна сказати». Але я вважаю, що ми не маємо права отак капітулювати. Служба зобов’язує кожного з нас ретельно міркувати над такими питаннями, щоб іще наполегливіше прагнути до гідності.
День другий • Ранок
Солсбері
У чужому ліжку мені здебільшого погано спиться, тож трохи подрімавши, раз у раз прокидаючись, я близько години тому остаточно пробудився. Надворі ще не розвиднілося. Знаючи, що попереду на мене чекає цілий день у дорозі, я спробував знову заснути, та марно. Коли я вирішив таки встати з ліжка, у кімнаті було темно, хоч в око стрель, аж я мусив увімкнути світло, щоб поголитися над умивальницею в кутку. Та поголившись і вимкнувши лампу, я побачив за краєм фіранок, що вже світає.
Я розсунув фіранки — ранкове світло було ще дуже бліде, а пекарня й аптека по той бік вулиці ховалися в імлі. Глянувши на другий кінець вулиці — туди, де вона перебігає через вигнутий аркою місток, — я побачив, що над річкою здіймається туман, у якому потопає одна з опор моста. Довкола не було видно ні душі, не чути ні звуку, якщо не зважати на гупання десь удалині й покашлювання у котрійсь із кімнат у другому крилі готелю. Господиня, мабуть, ще не прокинулася, а отже, навряд чи зможе подати сніданок раніше, ніж о пів на восьму.
У ці тихі хвилини, чекаючи, коли ж прокинеться світ, я ловлю себе на тому, що знову й знову подумки прокручую уривки з листа міс Кентон. До речі, мені уже давно годилося б пояснити, чому я називаю її саме так — міс Кентон. Міс Кентон насправді ось уже двадцять років місіс Бенн. Однак, зважаючи на те, що я знав її зблизька лише за її дівоцтва й жодного разу не бачився з нею, відколи вона вирушила до Вест-Кантрі, аби стати місіс Бенн, ви, сподіваюся, пробачите мені за те, що я називаю її так, як називав колись. Крім того, її лист дав мені ще одну причину думати про неї як про міс Кентон, бо схоже на те, що її шлюб, як не прикро, розпався. У листі немає конкретних деталей, та й було б дивно сподіватися їх там побачити, проте міс Кентон чітко написала, що перебралася з будинку містера Бенна у Гелстоні й мешкає зі знайомою у поблизькому селі Літтл-Комптон.
Нещасливий кінець її шлюбу — це, звісно, трагедія. Не сумніваюся, що в цю хвилину вона з жалем розмірковує над своїми рішеннями в далекому минулому, через які, далеко не молода, залишилася тепер такою самотньою та безутішною. Цілком природно, що в такому настрої її неабияк утішить думка про повернення до Дарлінґтон-Голлу. Чесно кажучи, у листі вона ніде відверто не говорить про своє бажання повернутися, але загальний настрій багатьох уривків, перейнятих глибокою ностальгією за днями, проведеними в Дарлінґтон-Голлі, свідчить, безперечно, саме про це. Та навіть поновившись на службі, міс Кентон, звісно ж, ніяк не зможе повернути собі втрачених років, нема що й сподіватися, тому під час нашої зустрічі я найперше муситиму її в цьому переконати. Муситиму пояснити, як усе змінилося: дні, коли в моєму розпорядженні був чималий персонал, уже, напевно, не вернуться до кінця мого життя. Проте міс Кентон — розумна жінка й сама вже, мабуть, усе зрозуміла. Та все ж я впевнений, що, повернувшись у Дарлінґтон-Голл і допрацювавши там до старості, вона знайде істинну розраду в житті, у якому наразі панує відчуття марноти.
Як фахівець своєї справи, я, звісно, розумію, що навіть після стількох років перерви міс Кентон стане ідеальним розв’язанням для проблеми, що не дає нам
