Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
Та повернімося до листа. Подекуди в ньому справді відчутно розпач стосовно її теперішнього становища. І це доволі тривожно. Ось як міс Кентон починає одне речення: «Хоч я й уявлення не маю, як із користю провести залишок свого життя...». А в іншому місці пише: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». А загалом, як я вже згадував, її лист сповнений ностальгії. Скажімо, трохи далі вона пише:
«Цей випадок нагадав мені про Еліс Байт. Пам’ятаєте її? Хоча не уявляю собі, що ви могли б її забути. Мені досі не дає спокою її кумедна вимова й перекручені речення, які тільки вона могла вигадати! Не знаєте, як склалося її життя?»
Насправді я не знав, хоча, мушу визнати, мене доволі потішила згадка про ту нестерпну покоївку, яка зрештою виявилась однією з найвідданіших. Ще далі міс Кентон пише:
«Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби. Чи так воно й досі? Літніми вечорами у тому пейзажі було щось магічне, і, чесно кажучи, я змарнувала не одну дорогоцінну хвилину, завмерши біля вікна, зачарована краєвидом».
І додає:
«Пробачте, якщо цей спогад завдасть вам болю. Але я ніколи не забуду, як ми удвох спостерігали, як ваш батько ходив одного разу туди-сюди перед альтанкою в саду, втупившись у землю так, наче сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив».
Оце так відкриття: епізод, що трапився понад тридцять років тому, запам’ятався міс Кентон так само добре, як і мені. І справді, він стався в один із літніх вечорів, про які вона згадує, бо я виразно пам’ятаю, що піднявся на третій поверх і побачив, як помаранчеві промені призахідного сонця прорізають морок коридору там, де двері до спалень нещільно зачинені. Проходячи повз, я помітив крізь прочинені двері силует міс Кентон, що вимальовувався навпроти вікна, і почув, як вона, обернувшись, тихенько гукнула: «Містере Стівенс, зайдіть на хвилинку». Коли я увійшов, міс Кентон знову повернулася до вікна. Унизу на землю лягали тіні від тополь. Праворуч моріжок плавно підіймався на невеликий насип, де стояла альтанка — саме там виднілася постать мого батька, який походжав туди-сюди із заклопотаним виглядом, немовби й справді, як сказала міс Кентон, сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив.
Цей випадок запам’ятався мені з кількох дуже вагомих причин, і зараз я їх поясню. Крім того, нема нічого дивного в тому, що він справив таке глибоке враження і на міс Кентон, надто якщо зважити на певні тонкощі її взаємин із моїм батьком у перші роки її служби в Дарлінґтон-Голлі.
Міс Кентон і мій батько прибули до маєтку майже в той самий час — навесні 1922 року: через те, що я в одну мить втратив економку й помічника дворецького. А сталося так тому, що ці дві особи вирішили одружитися й покинути службу. Я завжди вважав такі зв’язки загрозою для домашнього порядку. Відтоді через подібні обставини я втратив ще чимало працівників. Між служницями і слугами таке, звісно, трапляється постійно, і хороший дворецький завжди мусить враховувати це, складаючи плани, однак шлюб між працівниками вищого рангу має вкрай руйнівний вплив на роботу.
Коли трапляється так, що двоє працівників закохуються й вирішують побратися, звинувачувати їх у цьому, ясна річ, не годиться, однак мене страшенно дратують особи — найчастіше економки, — яких не можна назвати щиро відданими своїй справі, бо вони кочують з місця на місце в пошуках кохання. Такі люди шкодять фаховій роботі.
Проте мушу відразу сказати, що я не маю на думці міс Кентон. Так, вона теж зрештою покинула службу й вийшла заміж, однак можу поручитися, що, працюючи економкою під моїм керівництвом, вона увесь час виявляла цілковиту відданість і ніколи не дозволяла, щоб її фахові пріоритети відійшли на друге місце.
Однак я відхилився від теми. Я розповідав, що в нас виникла потреба знайти відразу двох людей — економку й помічника дворецького. Міс Кентон прибула — і то з чудесними рекомендаціями, наскільки я пам’ятаю, — щоб обійняти ту першу посаду. Сталося так, що якраз тоді помер містер Джон Сілверс із маєтку Лафборо, де служив мій батько, тож він завершив свою бездоганну службу і потребував нової роботи та житла. Він, звичайно, був фахівцем найвищого класу, однак йому вже давно виповнилося сімдесят і він страждав від артриту й інших недуг. Невідомо було, чи зможе він змагатися з молодшою когортою бездоганно вишколених дворецьких, які також шукали праці. Тож я подумав, що буде розумно запросити батька з його цінним досвідом і прекрасною репутацією до Дарлінґтон-Голлу.
Пам’ятаю, як одного ранку, невдовзі після того, як батько й міс Кентон почали в нас працювати, я сидів за столом у своїй комірчині й переглядав папери, аж у двері хтось постукав. Я трохи здивувався, коли міс Кентон відчинила двері й увійшла, не чекаючи, поки я відповім. Вона принесла велику вазу з квітами і, усміхаючись, сказала:
— Містере Стівенс, я подумала, що ці квіти оживлять вашу кімнату.
— Перепрошую, міс Кентон?
— Шкода, що у вашій кімнаті так темно й холодно, коли надворі яскраве сонечко. Я подумала, що квіти пожвавлять ваш настрій.
— Дуже мило, міс Кентон.
— Прикро, що сюди не потрапляє більше сонця. Навіть стіни змокріли, правда, містере Стівенс?
— Стіна лиш трохи спітніла, міс Кентон, — відповів я і повернувся до своїх розрахунків.
Вона поставила вазу на стіл переді мною і, роззирнувшись комірчиною, мовила:
— Якщо хочете, містере Стівенс, я можу зрізати для вас іще квітів.
— Ціную вашу доброту, міс Кентон. Однак це не кімната розваг. Я волію, щоб тут нічого не відвертало мою увагу.
— Але ж, містере Стівенс, навіщо тримати свою кімнату такою порожньою й безбарвною?
— Дякую за турботу, міс Кентон, однак досі вона прекрасно мені служила і так. До речі, раз ви вже тут, є одна справа, про яку я хотів би з вами поговорити.
— Слухаю, містере Стівенс.
— Це дрібниця, міс Кентон, та все ж... Вчора, минаючи кухню, я почув, як ви гукали когось на ім’я Вільям.
— Справді?
— Так, міс Кентон.
