Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

залишився не образ Солсберійського собору чи котроїсь із тутешніх дивовижних місцин, а той прегарний краєвид, на який я натрапив уранці, — хвилясті поля Англії. Певна річ, я охоче вірю, що інші країни можуть похвалитися мальовничішою природою. В енциклопедіях та журналах «Нешнл Джиоґрафік» я, звісно ж, бачив приголомшливі світлини різних місць із усіх куточків світу: величні каньйони й водоспади, прегарні гірські пасма. Мені, безперечно, не випала честь побачити їх на власні очі, проте я все ж насмілюся із сякою-такою упевненістю сказати, що найвишуканіший англійський ландшафт — як отой, що я побачив уранці, — має одну рису, якої бракує ландшафтам в інших країнах, хай навіть, на перший позір, набагато унікальнішим. На мою думку, саме завдяки цій рисі англійський ландшафт видасться будь-якому неупередженому спостерігачеві найприємнішим на світі, й рису цю найкраще описати словом «велич». Бо й справді: коли я стояв уранці високо на пагорбі й дивився на землі, що простягалися переді мною, то виразно пережив рідкісне, проте безпомильне відчуття — відчуття, що перебуваєш поряд із чимось величним. Ми називаємо свої землі Великою Британією, і дехто, мабуть, вважає це нескромністю. Але не побоюся сказати, що, як на мене, самі лиш краєвиди нашої країни виправдовують вживання цього пафосного прикметника.

І все ж, що воно таке — ота «велич»? У чому вона полягає? Я чудово розумію, що аби відповісти на таке запитання, потрібна у стократ мудріша голова, ніж моя, проте якби я міг висунути певну версію, то сказав би, що красу наших земель вирізняє не що інше, як брак драматизму чи помпезності. Їм властивий спокій і стриманість. Немовби земля усвідомлює власну красу, власну величність і не відчуває потреби кричати про них на весь світ. Натомість краєвиди в Африці чи Америці — хоч, ясна річ, дуже цікаві — програють в очах неупередженого спостерігача: надто вони вже крикливі.

Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький — який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.

Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі — як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку — мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу — часто, на жаль, з мого власного — захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.

Нічого не маю проти містера Джека Нейборса, який, на жаль, наскільки мені відомо, загинув на війні. Я згадав про нього тільки тому, що він був типовим прикладом. У середині тридцятих на наших теренах ім’я містера Нейборса два чи три роки поспіль згадували чи не в кожній розмові у службових кімнатах. Навіть у Дарлінґтон-Голлі, як я вже казав, не один заїжджий слуга розповідав найсвіжіші байки про подвиги містера Нейборса, так що мені й таким як містер Ґрем доводилося з прикрістю вислуховувати побрехеньку за побрехенькою. А найприкріше було спостерігати, як наприкінці кожної байки начебто достойні працівники подивовано хитали головами й бурмотіли: «Той містер Нейборс — справді найліпший з усіх».

Ні, я ні на мить не сумніваюся, що містер Нейборс мав чудові організаційні вміння. Наскільки мені відомо, він блискуче організував багато великих прийомів. Але він так і не наблизився до статусу великого дворецького. Я сказав би вам те саме, коли він ще мав блискучу репутацію, — і точнісінько так само спрогнозував би його падіння через кілька скороминущих років слави.

Як часто ви чули, щоб дворецький, якого ще вчора усі вважали генієм свого покоління, за кілька років виявився нікчемою? А потім колеги, які засипали його похвалами, так завзято славили якусь іншу персону, що навіть не мали часу зупинитись і подумати, чи добре вони вміють оцінювати інших. Об’єктом балаканини в кімнаті для слуг є зазвичай якийсь дворецький, що раптом опинився у всіх на слуху, бо його призначили у відомий маєток, або тому, що він зумів непогано організувати два чи три багатолюдні прийоми. У службових покоях в усіх куточках країни тільки й пліткують про те, що до нього начебто підійшов той чи той джентльмен або що кілька найблагородніших маєтків змагаються за його послуги, навперебій пропонуючи шалену платню. Та що зазвичай трапляється за якихось кілька років? Особа, якій ще донедавна було море по коліна, дає маху чи з якоїсь іншої причини втрачає милість господарів, покидає маєток, у якому свого часу прославилася, і зникає безвісти. А пліткарі тим часом обирають собі когось іншого, ким захоплюються. Серед слуг, які до нас приїжджають, найгірше поводяться камердинери, які зазвичай мріють стати дворецькими, і то негайно. Саме вони вічно наполягають, що треба наслідувати того чи того, і повторюють те, що їхній герой сказав на певну фахову тему.

Мушу одразу зауважити, що багатьом камердинерам, ясна річ, ніколи б і на думку не спали такі дурниці — це і є фахівці найвищого рівня. Щоразу, як двійко чи трійко таких осіб збиралося в нашій кімнаті для слуг — я маю на увазі достойників на кшталт містера Ґрема, з яким я, на жаль, втратив зв’язок, — між нами точилися надзвичайно цікаві та глибокі дискусії про найрізноманітніші нюанси нашого покликання. Ті вечори, певна річ, належать до моїх найулюбленіших спогадів про минулі часи.

Та дозвольте мені повернутися до справді цікавого питання — питання, що його ми залюбки обговорювали, коли наших вечорів не псували балачки тих, кому бракувало елементарного розуміння нашої професії. Звучить воно так: великий дворецький — який він?

Наскільки мені відомо, попри палкі суперечки, що роками не вщухали довкола цього питання, наша спільнота хіба раз чи два намагалася сформулювати офіційну відповідь.