Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Кармін дивиться на неї, вражений.

— Можеш змиритися, — звертається хлопець до мене. — Або втекти. Або, можливо, тобі пощастить і ти житимеш довго й щасливо. Лише Господь знає, що з нами буде, але щось він не поспішає повідати.

Залізнична станція Чикаго, 1929 рік

Ми стали дивною маленькою сім’єю — хлопець, якого, як я дізналася, насправді звали Гансом, але на вулиці прозвали Голландчиком, я і Кармін — у нашому пристановищі на трьох. Голландчик розповів мені, що народився у Нью-Йорку, що його батьки були вихідці з Німеччини, мама померла від пневмонії, а батько виганяв його на вулицю заробляти гроші чищенням взуття і бив паском, коли той приносив менше, ніж треба. Тож якогось дня він не повернувся додому. Ганс прибився до ватаги хлопців, що ночували влітку на сходах чи тротуарах, а взимку — в бочках, під’їздах, у викинутих коробках, що стояли на крицевих ґратках на задвірках друкарського кварталу, де з-під землі крізь ґратки піднімалося тепле повітря й пара з двигунів. Він самотужки навчився грати на піаніно на слух в задній кімнаті підпільного бару й ночами награвав мелодії п’яним завсідникам, бачив таке, чого дванадцятирічним не годилося б. Хлопці старалися дбати один про одного, однак, якщо хтось із них занедужував — підхоплював пневмонію, падав з підніжка трамвая чи потрапляв під колеса вантажівки, — вони нічим не могли зарадити.

Кілька хлопців з ватаги Голландчика з нами на потязі — він показує на Незграбу Джека, що має звичку обливатися, коли п’є, і на Блідолицього, хлопця з напівпрозорою шкірою. Їх виманили з вулиці обіцянкою гарячої їжі, й ось де вони опинилися.

— А що з гарячою їжею? Вас нагодували?

— Ще б пак! Ростбіф з картоплею. І чисте ліжко. Та мене цим не візьмеш. Закладаюся, їм платять за кожного, от вони й збирають нас, як індіанці скальпи.

— Це благодійність, — відказую я. — Хіба ти не чув, що казала місіс Скетчерд? Це їхній християнський обов’язок.

— На моєму віку ніхто нічого для мене не робив з почуття християнського обов’язку. Я відчуваю з їхніх слів, що доведеться працювати до сьомого поту й цента за цю роботу не бачити. Ти дівчинка. Може, в тебе все й складеться — пектимеш пироги на кухні й глядітимеш дитину. — Він зиркає на мене. — Якщо не брати до уваги руде волосся й веснянки, на вигляд ти нічого. Ти не будеш проти сидіти за столом із серветкою на колінах. Тільки не я. Я надто дорослий, щоб навчитися манер чи жити за чиїмись правилами. Я тільки й придатний для важкої роботи. Те саме з усіма нами: газетярами, розносниками, афішниками й чистильниками взуття. — Він кивками вказує на інших хлопців у вагоні.

На третій день ми перетинаємо кордон штату Іллінойс. На під’їзді до Чикаго місіс Скетчерд підводиться, щоб виголосити ще одне напучування.

— За кілька хвилин ми прибудемо на станцію, де пересядемо на інший потяг і продовжимо подорож, — каже вона нам. — Якби моя воля, я б вишикувала вас рядочком, перевела через платформу й завела в інший вагон, і миті не хвилюючись, що ви можете втрапити в халепу. Але нам дозволять сісти на потяг лише за півгодини. Юнаки, вбирайте пальто, а ви, юні леді, маєте надягнути фартушки. Обережно, не забрудніть їх.

Чикаго — шляхетне й величне місто, що лежить на березі великого озера. Через це озеро в місті гуляють вітри, звідси його назва — Місто вітрів. Обов’язково беріть свої валізи, а також ковдри, аби було у що загорнутися, бо ми проведемо на платформі щонайменше годину.

Добропорядні мешканці Чикаго, безсумнівно, вбачатимуть у вас негідників, злочинців та жебраків, закінчених грішників, без надії на порятунок душі. Вони небезпідставно дивитимуться на вас із підозрою. Ваше завдання — довести, що вони помиляються: демонструвати бездоганні манери і поводитися, як це личить зразковим громадянам, якими, на переконання Товариства допомоги дітям, ви можете стати.

Вітер на платформі продуває мою сукню. Я щільно обгортаю ковдрою плечі, уважно пильнуючи Карміна, що дибуляє туди-сюди, наче й не помічаючи холоду. Він вимагає називати йому все: потяг, колесо, місіс Скетчерд, яка осудно дивиться на кондуктора. Містер Курран, що зосереджено розглядає документи разом із начальником станції. Ліхтарі, які, на великий подив Карміна, загорілися, доки ми дивилися на них, немов від чарів.

Усупереч очікуванням місіс Скетчерд — чи, можливо, у відповідь на її прочуханку — ми стояли тихою групою, навіть старші хлопці. Ми збилися в гурт, невинні, мов худоба, тупцяючи на місці, щоб зігрітися.

Окрім Голландчика. Куди він подівся?

— Пс-с, Ніїв.

Почувши своє ім’я, я озирнулася і краєм ока побачила його світле волосся у сходовому просвіті. А тоді він зник. Я оглядаюся на дорослих, зайнятих планами й формами. Великий щур пробігає по дальній цегляній стіні, й коли решта дітей вказують на нього й вищать, я беру на руки Карміна, залишаючи нашу невелику купку валіз, і прослизаю за колону й гору дерев’яних ящиків.

У просвіті, так, щоб його було непомітно з платформи, Голландчик стоїть, спершись на криву стіну. Побачивши мене, він, не змінивши виразу, обертається й піднімається сходами, зникаючи за рогом. Озирнувшись через плече й нікого не побачивши, я притуляю до себе Карміна і йду за ним, не відриваючи погляду від широких сходів, щоб не впасти. Кармін нахиляє голову й спирається на мої руки, м’який, як мішечок рису. «Таї», — бурмоче він, показуючи пальцем. Я дивлюся туди, куди вказує його пухкий палець, і розумію, що це неймовірна, півциркульна стеля залізничної станції, помережана ліхтарями.

Ми заходимо у величезний термінал, повний людей різного зросту, розміру та кольору: заможні жінки в хутрі, за якими дрібушать прислужники, чоловіки в циліндрах і сюртуках для ранкових візитів, продавчині в яскравих сукнях. Це все неможливо осягнути одразу: скульптури й колони, балкони й сходи, величезні дерев’яні лавки. Голландчик стоїть посеред зали, дивлячись на небо крізь скляну стелю, а тоді знімає кашкета і підкидає його. Кармін намагається звільнитися, й щойно я опускаю його на підлогу, він кидається до Голландчика й обіймає його за ногу. Голландчик нахиляється й садить малого собі на плечі, і, підходячи ближче, я чую, як він каже: «Розкинь руки, хлопче, я тебе покручу». Він хапає Кармінові ноги й крутиться, а Кармін розкидає руки й закидає голову назад, дивлячись на ліхтарі, вищачи від захвату, і в цей момент, вперше, відколи сталася пожежа, мої страхи відступають. Я відчуваю радість таку сильну,