Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

Він побачив, що відерце вже стримить у руках Санька Білововка і той з неабиякою цікавістю прислухається до шарудіння й чмихання на дні.

— Гурію Івановичу, — підхопився хитріший і тонший своїм гнучким розумом Санько. — Скажіть, а чого його назвали зінським щеням? Ну, хай щеня, на щеня він трохи скидається. А зінське? Може, була колись Зінка?

Любив, страшенно любив Гаркавка, щоб його питали, щоб з ним радилися, щоб його кликали до себе сусіди і з ним гомоніли-совітувалися, де краще копати погріб, як утеплювати на зиму веранду, як протягувати труби до парничка. Гаркавка тоді приходив до вас, закурював і з висоти свого метрового росту все вам діловито й спокійно розтлумачував, показував на пальцях, учив, навіть почутий од вірних людей секрет відкривав для вас, як вигравати — без промаху! — на лотерейні білети «Спортлото», хоч сам Гаркавка за все життя не виграв ані копійки.

І от Санько поцілив у точку — спитав про щеня.

— Кхем, — сказав на те Гаркавка і закурив. Прижмурені очі його дивилися далеко, мовби до Аляски, а може, й далі. Мову свою він повів неквапливо і поважливо. — Ну, як вам сказати? Літаки приносили мені всякого люду, білого й чорного, з усіх світів. Був тут, пив нашу цілющу воду кривий на обидві ноги шейх з Оману Абу-син. Гостював японець, син дипломата, а дехто казав — син мотогонщика Кава-досі. А то відпочивали тут польські харцери з Лодзі, страшенно веселі розбишаки: спіймали одного разу — це я сам бачив — так от, спіймали свого товариша і за якусь провину давай товкти його головою з пісок і кричати: «Земське щеня! Земське щеня!..» Тобто, що він — земляне щеня. Так, мабуть, крота у них називають: земське щеня.

— Ти диви!

Хлопці аж роти пороззявляли, слухаючи Гаркавку. Ну й комендант, ну й Гаркавка у них! Все він знає, все на світі він бачив, з усіма за ручку здоровкався, навіть з шейхами і з японськими дипломатами!

— Підземне щеня, точно! — вигукнув Санько. — І я так думав, та тільки якось не додумався!

— Хитро в тебе виходить: думав, та не додумався. Це як у мудрого Сірка: вкусив би себе за хвоста, та не дістану.

Хлопці легенько осміхнулися. А Гаркавка дозволив собі присісти до гурту, правда, трохи осторонь, на пеньку.

Ось тепер, коли серце в Гаркавки відтануло, трішечки розм’якло, Майко Голованчик шепнув собі: «Давай — жми! На всі педалі!» Наче не по землі, а по самому повітрі він швидко і непомітно під’їхав, підсунувся до коменданта.

— Давайте так, серйозно, — почав гарячково Майко. — Мені ваш човен треба, ну просто до зарізу. Я про старий кажу, про довбанку. Скільки візьмете за нього?

Гаркавка пускав дим кільцями, не ворухнувся, оком не повів на Майка. Ніби й не чув його. Тільки потім, і то кудись у сторону, глухо мовив:

— А на кий біс Голованчику човен? Рибу лякати і малих перекидать у воду?

— Ви що? Хіба я такий, хіба ви не знаєте мене! Ну, сіно перевезти з того берега, ну, в Сухолітки зганяти по нову камеру для велосипеда та з хлопцями коли покататися… Це не я, це батько вас просив. Без човна, ви ж самі знаєте, як без рук на Десні.

— Воно так, — буркнув Гаркавка, дивлячись замисленим поглядом у небо, а може, в глибини своєї душі.

— То скільки ви хочете? Кажіть.

— Купив я човен за півсотні. Два роки на ньому поплавав. Ну, мабуть, рублів за тридцять віддам.

— Та ви що? За оцю стару, малосильну довбанку — тридцять? Низька, без бортів, та я в неї і п’ятьох гавриків своїх не посаджу. А в нас їх аж одинадцятеро, гляньте! — І Майко красномовним жестом обвів замурзаних патлатеньких голованчиків, які майже всі, циганською купкою, сиділи тут і тулилися до старшого брата.

— Ну, як знаєш, Майко. Я не нав’язуюся.

— Ви діло кажіть: скільки?

Відчувалося, що Майко вміє, любить торгуватися і не поступиться. (Мав добру практику на дикому базарчику коло дубків, де торгували зеленню і куди раненько літом збігалися всі курортники).

— За двадцять віддасте?

— Одчепись, ти як циган!

— Давайте за п'ятнадцять! Вдаримо по руках — і зараз я побіжу і принесу гроші. Буде у нас своя, гуртова джонка. Для всіх, для всіх наших хлопців, разом кататимемося. Своя — на весь гурт!

— Гурію Івановичу! Для нас, гуртова! Віддайте? — заворушилися всі, бо їм така папуаська тубільна воля відкривалася в отому Майковому — «гуртова джонка»!

Гаркавка з деяким оторопінням глянув на босу ватагу: так їм кортіло кататися, стрибати з бортів, штовхатися плавати, та ще на своєму, на законно купленому човні!

— Ну хіба що для гурту… Добре, уступлю вам, тільки ж дивіться…

Не встиг він закінчити й слово, як гримнуло «Ура!», хлопці підскочили й застрибали, наче діти гвінейців довкруг вогню, а хтось вигукував:

— Тамтами! Оркест! Музику!

— А мені крота! А я крота візьму додому, — витанцьовував, легенько бив долонею у відро і благав гарячим, відданим поглядом Санько Білововк.

Гаркавка осміхнувся: «Чорти!»

— Бери, бери крота! Я сьогодні добрий.

Вони б уже розлетілися: Майко з малими голованчиками рвонув щодуху додому за грішми, Санько з кротом — до своїх приручених тіней, а Гаркавка з голубим ореолом диму над головою — на обід, на пахощі золотого борщу.

Та раптом комендант згадав і зупинив їх:

— Не забудьте, на четверту годину до мене. Перший рейс. Тільки так — порядок, без галасу, замри і ніхто не вискакуй наперед, ви знаєте. Може, і Майя