Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

Гаркавка здув із столу волохату сивеньку пилючку і взявся за трубку. Коли в ній щось зашаруділо, запищало (ніби в трубку залізла ота миша з підлоги), а потім почулися короткі гудки-сигнали, комендант одразу підтягнувся.

І закам’янів — маленький, гордий, як на батальних картинах оточений полковниками Наполеон. Він уже наготовив перші слова, які скаже на центральний диспетчерський пункт, але тут оглянувся.

Йому здалося, що в дверях, як завжди, купою, горою червоних яблук стулилися впритул і застигли в чеканні дитячі лиця. Блиск в очах, губи розтулені, нетерпіння і цікавість в розгарячілих поглядах: ану ж, про що говоритиме з небесними службами наш комендант? («Не комендант, а коменданте!» — підморгує Майко). Всі товпляться, всі хочуть знати, коли перший рейс і коли прилетить до них із Києва на канікули і на лікування дочка кінорежисера Майя, дівчинка в голубому газовому платті, вся легка, вся прозора, фея лугів і квітів, без якої для хлопців і літо не літо. «Де Майя, коли Майя, що в Майї?» — тільки й чуються тоді розмови. Нетерпеливо питали: чи ходить вона вже трошки, чи й цього разу прибуде на своєму кріслі-колясці з високими, як у велосипеда, колесами?

Всі хлопчаки прибігали зустрічати Майю, всі кидалися до літаків, що прилітали першими рейсами.

…Та зараз нема галасливого Майїного ескорту, нема розбишак, двері за спиною Гаркавки блимають порожнім квадратом. І комендант у незвичній тиші й самотині бере трубку, хукає в неї, вдумливо заглядає їй у нутро і тільки після того обережно прикладає до вуха.

— Алло, — говорить Гаркавка неголосно і навіть з ноткою печалі. — Алло, я Дубечня, я Дубечня. Як ви мене чуєте? Я вас прекрасно чую, — потроху оживає, веселішає голос у коменданта. — Да, да, да, це я, Гаркавка. Здрастуйте, здрастуйте, дорогенька Зоєчко! Як ваше здоров’я? В Kpиму були, загоріли, молодчинка! Кхем, аеродром готовий! Дорожки сухі, сухі дорожки. А погода? Ну, ви ж бачите — золото, а не погода. Видимість сто процентів. Ні, ні, все приготовлено. Так що — буде? Буде рейс? Чудесно, київський торт за мною! Значить, сьогодні на шістнадцяту годину? Спасибі! Встигнемо, аякже, встигнемо, все зробимо.

Гаркавка поклав трубку, а на обличчі у нього все ще жевріла усмішка. Він, мабуть, бачив перед собою і якусь таємничу Зою, і величезний, з гулом літаків, аеродром під Києвом, і навіть той пошарпаний, притулений десь у куточку за льотним полем Ан-2, якого зараз вистукували і вислухували механіки, готуючи до першого польоту на місцевих лініях.

«Сьогодні!» — зрадів і трохи завагався Гаркавка. Глянув на годинник: до прийому «Ана» залишалося не менше чотирьох годин. Часу, отож, досить, навіть щоб збігати додому — на гарячий борщ.

Витяг із сумки бувалу в бувальцях план-карту, схему свого аеродрому. Карта пом’ялася і потерлася так, що аж світилася дірочками, а проте на ній добре було видно весь острів Гаркавки. З одного боку, північно-східного (норд-ост-ост), піщаний острів омивала Десна; берег там був крутий і високий, часто саме над ним, над кручею, завмирали літаки, закінчуючи своє гальмування, бо посадочна доріжка на острові була коротка. Та й де серед лісів, озер і боліт можна було знайти краще місце для аеродрому? Словом, з одного боку Десна, а від селища широкий рукав (його називали «стариком», «старицею») оточували острів великою дугою-підковою; вода в рукаві темніла глибока, і риби водилося чимало. Береги понад рукавом-старицею були низькі й рівнинні, і звідси, як правило, літаки заходили на посадку, бо вітри дули тут найчастіше північні або східні, із-за деснянських відкритих просторів.

Комендант кинув оком на карту, на своє аеродромне господарство. Здається, все в порядку. Та щоб нічого не забути, Гаркавка за давньою звичкою вирішив перевірити все, як то кажуть, за табельним розписом.

Ну от перше — «зебра». Є! Показує вона легенький східний вітер.

Друге — МПЛ, місце посадки літаків. Воно викладено на землі буквою «Т» і сяє, блищить у небо так, що його бачать пілоти ще з висоти. На сільських аеродромах, так уже заведено, викладають «Т» із білого полотна. А Гаркавка розчистив квадрати землі і висипав чистим-чистим білим піском. Мабуть, його біле «Т» видно аж у стратосферу, видно космонавтам — салютує «Т», нагадує: «Якщо треба — до нас, на запасний наш, на маленький деснянський Байконур! Ласкаво просимо! Де вас так зустрінуть, де вгостять так — і рибою, і хлоп’ячим сміхом, і золотим борщем!»

Та рушимо далі. Щогли з громовідводом — є! Протипожежна техніка — готова. (Небо, знаєте, все-таки небо, а літаки є літаки. Хіба не доводилося Гаркавці садити «Ана» на воду і рятувати пасажирів з вогню, коли спалахнув на стоянці мотор?)

— Алло, — викликає Гаркавка, на цей раз начальника польотів. — Доповідаю: все геть-чисто перевірив. Так, так, на шістнадцяту годину. Музика? Буде, буде музика!

Гаркавка виходить з диспетчерської, задоволено осмикує картуз. Настрій у нього кращий, груди самі розправилися. Він дивиться на лагідне сонце, на білі хмаринки в небі. Ну що ж, можна сходити додому, переобідати спокійно, а після того — сюди.

— Оркестр! — кидає назад Гаркавка.

Та що це? Музики нема. Тихо й глухо над островом, шелестить пісок під ногами.

Гаркавка буркнув на себе і з тишею в вухах попрямував до містка. На лиці його застигла та ж неприступна, поважна міна, але ні — зовсім не та, нудніша, без прихованого, ледь-ледь помітного живого вогню в очах.

Стежка привела його до рукава. Свіжою золотою сосною запах йому новий місточок. І от…

Сердито нахмурився Гаркавка. Бач, не послухали його босоногі анциболоти. Сидять унизу під берегом, вмостилися на товстих лапах-коріннях верби і лупають на воду.

— Я кому сказав: марш звідси! — зіпнувся над берегом Гаркавка, але в голосі його не було комендантської влади й суворості.