Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Отож, мій любий товаришу і єдинокровний брате, думав я, то послаблюючи, то підтягаючи «шворку» при кожному поштовху хвилі, зрештою, яке все це має значення? Хіба ж ти — не образ усіх і кожного в цьому китобійному світі? Бездонний океан, у якому ти задихаєшся, — це Життя; акули — це твої вороги; лопати — твої друзі; і, стоячи між акулами та лопатами, бідний хлопче, ти можеш втрапити у велику халепу.

Та сміливіше! На тебе ще чекає радість, Квіквегу. І ось, коли знесилений дикун із посинілими губами і налитими кров'ю очима нарешті виліз по ланцюгах на палубу і, мокрий як хлющ, тремтячи, стоїть біля поруч, до нього підступає стюард і з доброзичливим, співчутливим виглядом подає йому… Що? Бренді? Ні! Він подає йому… о Боже! Кухлик ледь теплої імбирної водиці!

— Імбир? Звідки це тхне імбиром? — підозріливо спитав Стабб, підійшовши ближче. — Так, це імбир. — І він зазирнув у кухоль, до якого Квіквег ще не доторкнувся. Потім, постоявши якусь мить із таким виразом, наче не йме віри власним очам, він повільно рушив до спантеличеного стюарда і неспішно мовив: — Імбир, так? Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, містере Галушка, у чому ви вбачаєте переваги імбирної води перед усім іншим? Імбир! Ти збираєшся імбиром розпалити вогонь у цьому канібалі, що труситься від холоду? Імбир! Що це в біса таке? Вугілля? Дрова? Сірники? Трут? Порох? Що таке цей клятий імбир, я питаю, коли ти подаєш його у кухлі нашому Квіквегу?

— Тут не минулося без якоїсь підлої Спілки тверезості, — несподівано додав він, звертаючись до Старбака, який щойно підійшов з бака. — Подивіться на це пійло, сер, і понюхайте, як на те ваша ласка. — І, стежачи за виразом обличчя старшого помічника, додав: — У стюарда, містере Старбак, не забракло сумління пропонувати цей блювотний засіб Квіквегу, який щойно працював на киті. Він, мабуть, аптекар, а не стюард, сер? І дозвольте спитати, сер, чи може цей засіб вдихнути життя в людину, що ледве дише?

— Не думаю, — відповів Старбак, — напій поганенький.

— Еге ж, стюарде, — вигукнув Стабб, — ми тебе навчимо, чим лікувати гарпунерів; тут твої аптекарські засоби ні до чого; чи ти хочеш нас отруїти? Застрахував наші життя і тепер хочеш нас повбивати, а страховку покласти собі в кишеню, так?

— Це не моя вина, — вискнув Галушка, — це тітонька Черіті принесла імбир на корабель; вона наказала мені, щоб я ніколи не давав гарпунерам спиртне, а тільки оцю імбирну настоянку — так вона це називала.

— Імбирну настоянку! Ох ти, імбирне лихо! Ось маєш! А тепер шуруй до комори і принеси щось ліпше. Сподіваюся, я не вчинив нічого поганого, містере Старбак. Це ж капітан так наказав — грог для гарпунера, який працює на киті.

— Гаразд, — мовив Старбак, — тільки не бий його більше, бо…

— Та я б'ю не сильно, коли б'ю не кита чи щось таке; а цей хлопчина, це ж пацючок та й годі. Ви щось хотіли сказати, сер?

— Тільки одне: піди з ним униз і сам візьми все що треба.

Коли Стабб знову з'явився на палубі, в одній руці він тримав чорну флягу, а в другій — щось подібне до чайного слоїка. У першій був міцний напій, і її дали Квіквегу; друга посудина, що містила дарунок тітоньки Черіті, була викинута в море.

Розділ 73

Стабб і ФЛаск убивають справжнього кита, а потім ведуть розмову, стоячи над ним

Пам'ятаймо, що весь цей час велетенська китова голова мотляється на борту «Пекводу». Проте їй доведеться повисіти там ще трохи, перш ніж ми до неї повернемося. Зараз у нас є інша робота, і все, що ми можемо зробити для голови, — це просити Бога, щоб витримали блоки.

За минулу ніч і половину дня «Пеквод», що лежав у дрейфі, занесло у зону, де жовтіли плями бриту, що було переконливим доказом того, що десь по сусідству є справжні кити — різновид левіафана, про чию присутність ніхто з нас не підозрював. І хоч усі на судні одностайно зневажали полювання на цих нікчемних тварин, і хоча «Пеквод» не повинен був їх полювати і, зустрівши чимало справжніх китів біля острова Крозе, жодного разу не спустив вельботи, — саме тепер, після вбивства і розтину кашалота, на великий подив команди було сказано, що саме сьогодні, якщо трапиться нагода, відбудеться полювання на справжнього кита.

І такої нагоди ждали недовго. З підвітряного боку побачили два високі фонтани, і два вельботи — Стабба і Фласка — відпливли від борту і рушили наздогін. Вони все віддалялися, поки не зникли з очей навіть у чатових на щоглі. Та раптом згори помітили далеко попереду ділянку скаламученої білої води, і невдовзі чатові сповістили, що чи то один, чи обидва вельботи наздогнали кита. Через деякий час обидва човни можна було побачити з палуби; кит тягнув їх прямісінько на «Пеквод». Чудовисько було вже так близько від корабля, що, здавалося, ще трохи — і проб'є корпус; аж раптом, збуривши страшний вир десь футів за сорок від борту, воно зникло під водою, наче пірнуло під кіль «Пекводу». «Рубайте, рубайте лінь!» — кричали з корабля до вельботів, яким загрожувала загибель від неминучого, як здавалося, зіткнення з кораблем. Але в бочках у них ще лишалося багато ліня, а кит занурювався в глибину не дуже швидко; тому вони поквапилися витравити якомога більше ліня, водночас щосили працюючи веслами, щоб проскочити перед кораблем. Якусь мить вони були на межі загибелі; ще ослаблювали натягнутий лінь, налягаючи на весла, і здавалося, що ці протилежні сили затягнуть їх під воду. Але їм потрібно було вихопитися вперед лише на якихось кілька футів; і вони не відступали, поки цього нарешті не зробили. І тут стрімкий дрож, наче блискавка, пробіг уздовж усього корпусу корабля: це натягнутий лінь, зачіпаючи дно, раптом виринув з води під корабельним носом; наструнчений, він аж гудів, розкидаючи бризки, які падали у воду, мов друзки скла; а потім перед носом виринув кит, і вельботи могли без будь-яких перешкод йти за ним. Але зацькований кит поплив повільніше і, навмання змінивши курс, почав обходити «Пеквод» із корми, тягнучи за собою вельботи і описуючи замкнене коло.

Тим часом на вельботах вибирали ліні, поки не підтягайся майже впритул до кита з обох боків; тепер настала черга діяти Стаббу і Фласку з їхніми острогами; і так завершувалася