Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

ніякої користі, тим паче що він працював лише коли йому заманеться, капітан, не схильний до марновірства, залюбки турнув би його геть; проте архангел, дізнавшись, що його повинні висадити на берег у найближчому порту, зламав усі свої печатки і відкоркував усі посудини, прирікаючи корабель з усією командою до страшної загибелі, якщо цей намір буде здійснено. Він мав такий великий вплив на своїх прибічників серед команди, що зрештою матроси гуртом рушили до капітана і попередили його, що коли він звільнить Гавриїла, то жоден з них не залишиться на кораблі. Той був змушений відмовитися від свого задуму. Так само вони не дозволяли нечемно поводитися з Гавриїлом, хоч би що той робив чи казав; і поступово Гавриїл здобув повну свободу дій на кораблі. А це, у свою чергу, призвело до того, що архангел анітрохи не зважав на капітана та його помічників, особливо відтоді, як почалася епідемія і він узяв на себе ще більше, стверджуючи, що «чума», як він це називав, почалася тільки з його волі і що тільки він може, якщо побажає, її припинити. Матроси — простодушні невігласи — поводилися з ним чемно і навіть запобігливо, за його ж велінням вшановуючи його, мов бога. У це важко повірити, проте все відбувалося саме так. Історія будь-якого фанатика вражає не так глибиною його самоомани, як його майстерним умінням вводити в оману інших. Проте повернімося до «Пекводу».

— Я не боюся твоєї епідемії, друже, — мовив Ахаб, перехилившись через поруччя, до капітана Мейх'ю, що стояв на кормі своєї шлюпки. — Піднімайся на борт.

Але тут Гавриїл схопився на ноги.

— Подумай, подумай про лихоманку, жовту і жовчну! Бійся страшної чуми!

— Гавриїле, Гавриїле! — вигукнув капітан Мейх'ю. — Якщо ти не… — Але тут шлюпку, підхоплену хвилею, віднесло далеко вперед, і плюскіт заглушив його слова.

— Ти не бачив Білого Кита? — спитав Ахаб, тільки-но шлюпка знов опинилася з «Пекводом» нарівні.

— Подумай, подумай про свій вельбот, розбитий і потоплений! Бійся страшного хвоста!

— Ще раз кажу тобі, Гавриїле… — Та шлюпку знову жбурнуло вперед, наче її тягнув нечистий. На якусь мить розмова перервалася, хвилі одна за одною промчали далі, і жодна з них, із якоїсь незрозумілої примхи моря, не піднесла на собі шлюпку. А голова кашалота із силою вдарилася в борт корабля, і можна було побачити, як Гавриїл витріщається на неї з острахом, не вельми природним для архангельської вдачі.

Коли ця інтерлюдія завершилася, капітан Мейх'ю почав свою похмуру розповідь про Мобі Діка, і тільки він згадував його ім'я, як його одразу переривав Гавриїл або шум моря, яке, здавалося, було його спільником.

«Єровоам», покинувши рідну гавань, невдовзі зустрівся з китобійним кораблем, і від нього екіпаж дізнався про Мобі Діка та про пов'язані з ним жахи. Жадібно поглинувши ці відомості, Гавриїл під страхом суворої кари намагався заборонити капітанові полювати цього кита, якщо чудовисько з'явиться поблизу «Єровоама», і у своїй маячні оголосив Білого Кита не менш ніж Богом трясунів у плоті. Проте, коли за рік чи два по тому чатові на щоглах справді побачили Мобі Діка, старший помічник Мейсі захотів будь-що з ним стятися; і коли сам капітан, не зваживши на погрози і перестороги архангела, охоче дозволив йому це зробити, Мейсі намовив п'ятьох матросів, сів з ними у вельбот і погнався за китом. Після довгої виснажливої гонитви, після багатьох невдалих спроб він нарешті встромив у нього один гарпун. Тим часом Гавриїл, видершись на топ грот-щогли і стоячи там, почав шалено розмахувати вільною рукою, пророкуючи ворогам, які зазіхнули на його святиню, скору і страшну загибель. Старший помічник Мейсі, випроставшись на весь зріст на носі свого вельбота, у запалі сутички, як то ведеться, вивергав на кита потік дикої лайки і вичікував мить, щоб устромити острогу; аж раптом величезна біла тінь постала з моря, і її швидкий віялоподібний рух змусив веслярів затамувати подих. Тієї ж миті бідолашний командир вельбота, у якому так шалено вирувало життя, був підкинутий високо в повітря і, описавши довгу дугу, впав у море за п'ятдесят ярдів від них. На вельботі не була пошкоджена жодна дощечка, не зачепило ані волосини на головах матросів; тільки старший помічник Мейсі зник під водою навіки.

Тут слід зауважити, що нещасливі випадки, подібні до цього, у китобійному ремеслі — річ звичайна. Буває, що все, окрім загиблої такою наглою смертю людини, лишається неушкодженим; найчастіше при цьому тоне відламаний ніс вельбота або вибита банка, на якій щойно стояв командир, злітає догори разом з ним. Проте найбільше дивує та обставина, що на тілі загиблого, в тому разі, коли пощастить його відшукати, немає жодних ознак насильства; а людина мертва.

Усю сцену, аж до падіння Мейсі, бачили з корабля. З пронизливим лементом: «Чаша! Чаша гніву!» — Гавриїл примусив нажаханих матросів припинити полювання. Ця страшна подія лише зміцнила вплив архангела, бо тепер його марновірним прихильникам почало здаватися, наче він провіщав саме цей випадок, а не просто робив загальні пророцтва, які міг би зробити будь-хто, сподіваючись, що хоч якесь із них справдиться. Він став злим духом корабля.

Коли Мейх'ю скінчив свою оповідь, Ахаб почав задавати йому запитання; вислухавши їх, капітан не зміг утриматись і в свою чергу спитав Ахаба, чи має він намір полювати Білого Кита, якщо буде можливо. «Так», — відповів Ахаб. Тієї ж миті Гавриїл знову схопився на ноги, втупився у старого капітана і з погрозою вигукнув, вказуючи пальцем униз:

— Подумай, подумай про блюзніра — мертвого, там, унизу! Бійся загинути, як блюзнір!

Ахаб незворушно відвернувся, потім мовив до Мейх'ю:

— Капітане, я щойно згадав про свій мішок з поштою; якщо не помиляюся, там є лист для одного з твоїх офіцерів. Старбаку, прогляньте пошту.

Кожен китобійний корабель везе з собою чималу кількість листів для інших суден, вручення яких адресатам залежить лише від випадкової зустрічі в чотирьох океанах. Здебільшого ці листи ніколи не потрапляють до рук тих, кому вони адресовані, а якщо й потрапляють, то через два чи три роки.

За мить повернувся Старбак із листом. На той лист було страшно глянути — пожмаканий, вогкий, укритий зеленою пліснявою, бо весь цей час пролежав у темній шафі. Найкращим посильним для такого листа була б сама Смерть.

— Не можеш прочитати? — гукнув до нього Ахаб. — Дай-но його сюди. Еге, і не розбереш, що тут написано… А це що?

Поки він роздивлявся листа, Старбак узяв довге руків'я фленшерної лопати і ножем обережно розщепив його кінець, щоб можна було встромити туди