Любий друг (Збірник) - Гі де Мопассан

На цій дзвіниці з приходу німців не дзвонили. Це, власне, був єдиний опір, що його завойовники зустріли в цьому краї. Кюре ніколи не відмовлявся приймати на постій і годувати прусських солдатів; не раз він сам випивав пляшку пива чи бордо з неприятельським комендантом, що вдавався до його доброзичливого посередництва, однак упрохати кюре хоч раз дзенькнути у дзвін не можна було ніяк; швидше він дозволив би себе розстріляти. Такий був у нього свій спосіб протесту проти навали, протесту мирного, мовчазного, єдиного, що, на його думку, личить священикові — людині лагідності, а не ворожнечі; і всі чисто парафіяни на десять миль навколо вихваляли непохитну героїчність абата Шантавуана за те, що насмілився встановити вселюдну жалобу й оголосити про неї впертою мовчанкою дзвона своєї церкви.

Все село, запалене тим опором, ладне було підтримувати свого пастора до самого кінця, зносити геть усе, вважаючи цей мовчазний протест за охорону національної честі. Селянам здавалося, що вони більше навіть вислужилися перед країною, ніж Бельфор і Страсбург*, вони-бо дали приклад, гідний того, щоб назва їхнього села стала невмирущою; поза всім тим вони ні в чому не відмовляли переможцям пруссакам.

Комендант і чисто всі офіцери глузували з цієї неуразливої мужності, а оскільки весь край виказував свою покірливість та уважливу до них лагідність, — вони витерплювали охоче мовчазливий її патріотизм.

Тільки один маленький маркіз Вільгельм будь-що хотів домогтися, щоб дзвін задзвонив. Він сердився на дипломатичну поблажність свого начальника, і не було дня, щоб він не благав коменданта дозволити йому зробити «дзеленьбом» один-однісінький раз, щоб хоч трохи розважитись. Просив він з котячою грацією, з жіночою ласкавістю, ніжним голосом коханки, що має якесь пекуче бажання, та комендант ніяк не погоджувався, і Мадемуазель Фіфі тішив себе тим, що підводив міну в замку д’Ювіль.

Кілька хвилин усі п’ятеро стояли біля вікна, вдихаючи вогке повітря. Нарешті поручник Фріц вимовив, грубо зареготавши:

— Нафрят чи матимуть наші панночки пітхотящу похоту для сфоєї прогулянки.

Потім кожен пішов у своїх справах, полишивши на капітана чималий клопіт із готуванням вечері.

Посходившись знов увечері, вони почали сміятись, коли глянули один на одного. Всі понапомаджувались, понафарбувались і були посвіжілі, як у дні великих парадів. Капітанове волосся здавалось не таким сивим, як уранці: той виголився, залишивши одні тільки вуса, що полум’ям горіли у нього під носом.

Хоча ішов дощ, вікно залишалося відчинене; ввесь час хто-небудь підходив до нього й наслухав. О десятій хвилині на сьому барон відзначив, що десь здалеку гуркотить. Всі посхоплювались на ноги; і незабаром під’їхала велика бричка; четверо коней, що весь час мчали в галоп, були заляпані болотом аж до спини, тяжко позасапувалися й парували.

На ґанок піднялося п’ятеро жінок, п’ятеро гарненьких панночок, що їх старанно вибрав капітанів приятель, якому «Слухаюсь» передав листовну картку свого офіцера.

Жінки зовсім не потребували, щоб їх просили, певні, що їм добре заплатять, бо за три місяці вони добре познайомились з пруссаками і помирились з ними, так як і з загальним станом речей. «Цього вимагає наше „ремество“», — казали вони дорогою проміж себе, певно, даючи цим відповідь на деякі докори сумління.

Одразу ж увійшли до їдальні. При світлі їдальня через свої жалюгідні руїни здавалася ще похмурішою; а стіл, заставлений м’ясними стравами, багатим посудом та сріблом, найденим у простінку, де воно було заховане господарями, надавав цій кімнаті вигляду таверни бандитів, що вечеряють після грабунку.

Сяючи з радощів, капітан заволодів жінками, ніби звичайними речами, прицінював їх, обіймав, нюхав, визнаючи вартість їх для насолоди; а що трьом молодшим офіцерам кортіло вибрати собі по дамі, — він владно й гаряче заперечував, оберігаючи для себе право розподілу з усією справедливістю, дотримуючись рангу й ні в чому не порушуючи ієрархії.

Далі, щоб уникнути всяких балачок, зайвих суперечок та можливих підозрінь у пристрасті, він вишикував панночок у ряд по зросту і, звертаючись до найвищої, тоном командира запитав:

— Як тебе звать?

— Памела, — відповіла вона, силкуючись говорити басом.

Тоді він оголосив:

— Номер перший, на ім’я Памела, присуджується комендантові.

Обійнявши потім, на знак власності, другу, білявку, гладку Амаду він офірував поручникові Отто, Єву-Помідору — підпоручникові Фріцу, а найменшу й наймолодшу з усіх, Рашель, чорнявку з темними, мов чорнильні плями, очима, єврейку, кирпатий ніс якої ніби ще більше стверджував те правило, що всі євреї гембаті, — наймолодшому з офіцерів, тендітному маркізові Вільгельмові фон Айріку.

Та проте всі жінки були гарні та огрядні, вони не дуже відрізнялись одна від одної з лиця і через однакові щоденні любовні обов’язки й однакове життя в публічних будинках скидалися поміж собою поводженням і церою.

Троє молодих офіцерів хотіли були зараз же забрати до себе своїх панночок, мовляв, їм же треба почистити одежу та вмитися після дороги; але капітан мудро запротестував, заявивши, що панночки досить чисті, щоб сісти до столу, і що офіцери, які підуть з ними нагору, либонь, повернувшись, захочуть мінятися дамами, а це збаламутить решту попарованих. Його досвід переважив. Почалися лише поцілунки, поцілунки в надії на краще.

Раптом Рашель задихнулася, закашлявшись до сліз, пускаючи ніздрями дим. То маркіз, ніби цілуючи, дмухнув їй в рот струмок тютюнового диму. Вона начо зовсім не сердилася, жодного слова не сказала, тільки пильно поглянула на свого владаря, й далеко, в глибині її темних очей, заворушився збуджений гнів.

Сіли до столу. Здавалося, що навіть сам комендант був зачарований; праворуч од себе він посадив Памелу, ліворуч білявку й, розвиваючи серветку, промовив:

— Вам, капітане, спала в голову блискуча думка.

Поручники Отто і Фріц, чемні, наче вони були серед світських дам, трохи соромилися своїх сусідок; зате барон Кельвангштайн, потрапивши у своє звичне оточення, сяяв, кидав непристойними словами і здавався вогненним у своїй короні червоного волосся. Залицяючись до жінок, він говорив лихою французькою мовою, а його шиноцькі компліменти, які він якось наче вихаркував крізь дірку двох вибитих зубів, долітали до дівчат разом із бризками слини.

А втім, дівчата мало що й розуміли, свідомість їхня прокидалася тоді лиш, коли барон випльовував зі своїх уст якісь сороміцькі слова, гидкі вирази, до того ж попсовані його вимовою. Тут вони всі разом починали, мов божевільні, реготати, падали на животи своїх сусідів, повторюючи ті вирази, які барон почав уже навмисне перекручувати, щоб заохотити дівчат до стидких висловів. І вони, п’яні від перших пляшок вина, залюбки викидали з себе ці слова, а ставши собою, давали волю своїм звичкам: цілували на обидва боки вуса, щипали руки, верещали,