Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Так це ж навмисне виголено. Вони ж туди святу чашу становлять.
— А навіщо ж там біскуп знадобився? — не відставали цікаві.
— Чого! Чого! Бо ж наші попи по-нашому правлять, а біскуп по-панському — для панів.
— А ось і наші панотці виходять з братства. Ой, та скільки монахів! Матінко! — ахали баби і хрестилися на корогви, що сліпуче вилискували і блищали на лютневому сонці.
— Сагайдак! Сагайдак з козаками! — пролунало в юрбі.
І, забувши старосту, біскупів і ченців, вже тяглися голови у бік Куренівки, звідки виходив Київський полк. Назустріч йому з Кожум'як і від Уздихальниці[261] виходили цехи з своїми прапорами. Майстри йшли в нових шкіряних фартухах з застромленими за пояси молотками, обценьками, сокирами, ножицями та іншими ознаками свого ремества і, з'єднавшись із братством, шикувалися проти магістрату під прапором Богоявленського братства. Побачивши драбантів, міська сторожа відтиснула юрбу, і незабаром проти головного входу до магістрату утворився порожній чотирикутник з полком Сагайдачного з одного боку, братством і цехами — з другого і з юрбою цікавих — з третього. Четверту сторону утворював фасад магістрату, де вишикувалися бурмистри і радці з католицьким і православним духовенством.
Коли староста з воєводою вийшли з ридвана, полк Сагайдачного віддав їм шану мушкетним випалом, а магістратський оркестр покрив його мідними сурмами і глухим гуркотом литавр та барабанів.
Бурмистри підхопили старосту під руки і урочисто повели його до ратуші. За ними рушили біскуп зі своїм почтом, уніатське духовенство і вже за ним — православні попи.
І вмить все переплуталося. Юрба полинула до ратуші, і тепер не хлопчики, а статечні довговусі люди видиралися на паркани і на тополі, щоб хоч куточком ока зазирнути у вікна. Шестеро драбантів і шестеро міських сторожів відтісняли цікавих від ганку і пропускали до ратуші тільки урядників та цехмістрів.
Сагайдачний з полковими осавулами та сотниками теж пройшов до магістрату, а інші козаки змішалися з юрбою.
Після католицької та православної відправи на ратушній вежі вдарив дзвін, скликаючи громадян на вибори. І коли дзвін замовк, староста з радцями і бурмистрами прийшов до зали рад і разом із радцями зайняв своє місце, а всі інші залишилися з війтом у першій залі.
Созон Балика у новому жупані темно-зеленого сукна, підперезаному поясом з срібних бляшок, відчував себе зв'язано і ніяково. Він кахикнув, зиркнув на радців і хрипкуватим від хвилювання голосом, відкрив засідання.
Тоді сторожа широко розкрила двері, і до зали рад урочисто ввійшов війт Ходика з берлом[262], а за ним лавники з судовою печаткою, скринькою і актовими книгами лавницького суду. Наблизившись до столу, війт низько вклонився старості і воєводі і поклав перед ними берло, ознаку своєї гідності, і відступив, звільняючи лавникам місце. Лавники теж низько вклонилися представникам державної влади і складали на стіл печатки, скриньки і книги.
Коли останній лавник сів на своє місце, Созон Балика підвівся знов, низько вклонився війтові з лавниками і подякував їм від імені рад за виконання громадських обов'язків.
А сторожа вже розчиняла двері перед наглядачами міських брам і старшиною нічної сторожі, воротарями і пожежниками.
Ішли вони, як і лавники, парами і клали перед війтом ключі від брам, перначі[263], шаблі та шийні ланцюжки. І знов підвівся Созон Балика і також подякував їм за сумлінну роботу. А перед війтом вже проходили наглядачі шпиталів, костьолів і монастирів, церковні старости та інші міські урядовці.
Потім увійшли цехмістри та старші братчики Богоявлeнського братства і урочисто склали свої печатки.
В залі ставало душно і тісно, а церемонії не було кінця. Останніми увійшли війти слобід та передмість з малими берлами. І кожному з них бурмистер відповідав низьким поклоном і кожному дякував за працю на користь громадську.
Коли останній війт відійшов від стола, бурмистер попросив поспільство звільнити залу, щоб разом із старостою приступити до найважливішого моменту урочистої церемонії — до виборів.
Юрба на площі не розходилася. Цікаві видиралися на паркан і стовпи, на дахи і ліхтарі, звисали з передвіконних лип і тополь, а нижчі смикали їх за поли і чоботи і нетерпляче допитувалися:
— Ну, що там зараз? Що там? Кажи!
— Та відчепись! — хвицнув ногою кремезний козарлюга, що ліг на товсту гілку і підповзав аж до вікна. — Нічого цікавого. Війт Ходика сідає з радцями за стіл.
— Ой, хоч би вони обрали чесних людей! — зітхає вдова Пущенкова. — Бо такі ж вони всі живолупи… І нема кому пожалітися бідній людині.
— А ти до неба подайся, бабуню. Аж до самого апостола Петра чи то до Гаврила-архангела, який там воротарює біля брами небесного царства. Хай він тобі на хвилиночку правду викличе. Їй і подай протестацію, — глузливо відгукується з дерева козак.
Бабуся мовчки витирає каламутні очі. Їй не до жартів: лавники забрали в неї будинок померлого чоловіка разом із сіножаттю і всім іншим майном. Живе вона з онуками у сестри і старцює. А Ходика віддав її будинок під пожильців і цькує її ланцюговими собаками, коли вона приходить і покірливо плаче під вікнами.
— Господи, господи, царице небесна! Хоч би Балабуху не обирали! — чути з юрби ще один страдницький голос.
— І сина Хоткевичевого, бо ж він ладний рідного батька побити до крові за шеляг.
— А.3ахаржевський, гадаєш, кращий?
— А Безмощук?!
Терешко мовчки лежить на гілці і задоволено прислухається до розмов. Тепер він вже не залежить від жадібних лавників, від панів радців та інших магістратських верховодів. А стара бабуся Пущенкова хреститься й хреститься і з надією дивиться на куполи братської церкви, ніби від її молитв мусить звершитись чудо.
Терешкові стає смішно:
— Молись, молись, бабусю! Ось тобі зараз вовки овечками стануть. Ось вже їх пазури копитами проростають, ось вже й ріжки бубличком закручуються. Зараз тобі замемекають.
Регочуть парубки. Терешко хотів вигадати щось хльосткіше, коли раптом очі його впилися у вікно ратуші, і хоч i важко було добре побачити крізь припорошене курявою нерівне скло, але й те, що він побачив, аж забило йому дyx: один з радців видирав другому разом з вусом щоку. A староста, підвівшись із місця, владним рухом вказував Созонові на глек з водою, і Созон слухняно, як хлопчик, з діловитою сумлінністю лив на них воду.
— От здорово! — захоплено прошепотів Терешко і почав підповзати до вікна, але під ним хруснула гілка, і коли б він не схопився за вищу, гупнув би він на голови цікавих.
— Та
