«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
— Але, але! — перебив сам себе Стальський. — Я тут балакаю, та й забувся. А моя пані якось не приходить. Перепрашаю пана меценаса. Я за хвилиночку верну.
І, не ждучи на Євгенієву відповідь, Стальський схопився з місця і вибіг до кухні. Вернув по хвилі, а за ним служниця на таці несла тарілки, накраяну платочками шинку, булки, пару бутельок вина, бутельку коньяку і кілька чарок. Вона поставила се все на стіл і принялася розставляти.
— Йди, йди, припильнуй самовара, — мовив до неї Стальський, — ми вже тут дамо собі раду.
Служниця вийшла.
— Моя пані зараз прийде. Не надіялася гостей. Пішла перебратися.
— Але ж, пане, — мовив до нього Євгеній, — мені здається, що ви, замість дійсного празника, наробите собі і своїй пані сьогодні більше гризоти і клопоту.
— Не бійтеся! — весело мовив Стальський, відкорковуючи бутельку з коньяком. — Ось випиймо лише! Зараз воно інакше буде!
— Ну, але без пані… без властивої соленізантки…[166] — з якимсь болючим заклопотанням мовив Євгеній.
— Га-га-га! Се ви гарно сказали! — брутально регочучися, мовив Стальський. — «Властива соленізантка!» Га-га! Ну, але так, unter uns gesagt,[167] як вона вам подобається? Дуже подібна до бідної жертви домашньої тиранії?
У Євгенія серце стислося і рука засвербіла, але в тій хвилі ввійшла Реґіна, і увага обох мужчин звернулася на неї.
XXІІІ
Боже! що вона зробила з себе! Чи збожеволіла, чи на якусь дивовижу, чи на жарт вдяглася в свою злежану, пом’яту шлюбну сукню? Біла шовкова спідниця, такий же, штучними перлами спереду вишитий і білою коронкою[168] на грудях облямований станик, волосся розпущене, на руках тілистої барви рукавички аж по лікті, на ногах білі атласові черевички — отак увійшла Реґіна до салону. Ішла звільна, мов напівсонна, зі спущеними вниз очима, мов справді панна молода до шлюбу. Тільки її незаслонене лице супроти сього білого одягу виглядало пожовкле, на шиї під ухами видно було зморшки, під очима залягли синюваті тіні. Зрештою лице її було поважне, задумане.
— Бійся Бога, Реґінко! Що ти з себе зробила? — скрикнув Стальський, побачивши її в такім костюмі.
— Сьогодні мій юбілей, — промовила Реґіна. — Десятилітній юбілей мого замужнього життя. Оця сукня, — мовила вона, звертаючися лицем до Євгенія, — була символом мого найбільшого нещастя. Її перед десятьма роками вдягла на мене цьоця, що була відмалку моїм злим демоном. В неї, в оцю сукню, вона закляла всіх злих демонів, що мали мучити мене. Вони зробили своє. Десять років минуло (вона при сих словах обернулася знов до мужа), — мої злі демони або покинули сю сукню, покинули мене, — в такім разі нинішній день буде новим зворотом у моїм життю і варт того, щоб зустріти його празнично. Або вони все ще чигають на мене, — і в такім разі, надягаючи оцю сукню, я визвала їх. Що ж, коли вони тут, коли чигають, так нехай піднімаються, нехай мучать мене до решти! Я перебула стілько, що крихта більше чи крихта менше не чинить для мене різниці.
— Але ж, Реґінко, — мовив Стальський, міняючись на лиці, — що се ти говориш? Не компромітуй мене і себе перед гостем, перед чужим чоловіком!
— Пан Євгеній не чужий чоловік ані для тебе, ані для мене, — спокійно відповіла вона.
— Як то, ти хіба знаєш пана Євгенія?
— Так.
— Ще з давніших, передшлюбних часів?
— Ми познайомились були на спільних лекціях музики, — поспішив пояснити Євгеній.
— І ти від того часу не забула пана Євгенія? — допитував її Стальський, не звертаючи уваги на Євгенієві слова.
— Ні, не забула.
— А, то ти, певно, крихіточку любила його? У вас, жінок, така знайомість то звичайно рівнозначуча з романсиком.
— Крихіточку… ні, — з притиском відповіла Реґіна.
— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — Не крихіточку, значить — дуже! От гарно! Пане меценас! Дорогий мій! Позвольте повітати вас яко ідеала моєї жінки! От несподіванка! От правдивий празник для мене!
І він кинувся обнімати Євгенія, що стояв мов оглушений сею несподіваною сценою.
— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привітайтеся хоч тепер як слід! Реґінко! Прошу не женуватися! Пане меценасе! Я чоловік ліберальний. Борони мене Господи, щоб я хотів стояти вам на заваді. Але ж прошу!.. — І він узяв Євгенія за руку, щоб повести його до своєї жінки.
У Євгенія заклекотіло щось у серці.
— Пане, — прохрипів він, — не маєте права брати мене на глум! Випрашаю собі дуже таке поводження! Добраніч!
І, відіпхнувши від себе Стальського так, що сей покотився на софу, він хопив свій капелюх і пальто, вибіг на ґанок, відтак на вулицю. Тут усе ще стояв фіакер, якому Стальський забув заплатити і який справедливо розміркував собі, що другий пан, котрого він віз сюди, швидше чи пізніше вийде і певно заплатить йому. Євгеній сів на фіакра і вернув додому. Довго потім він ходив по своїм покою, безтямний, мов одурілий від того, що бачив і чув того вечора. Потім машинально роздягся і потонув у якесь важке забуття. А тепер, коли нерви його потроху вспокоїлися, він силкувався дійти до ладу з тими споминами.
«Так от де ти, Реґіно моя! — думалось йому. — Ось яка твоя доля! Як то ти зносиш її? Де твої чари, де гармонія твоєї душі, якою ти колись так відразу заполонила мою душу? Чому я вчора не почував її ані крихітки? Чому твоє лице видалося
