Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

— Не кликано мене на ту раду, гетьмане.

— Не кликано! А мав би знати, пане Іване, хоч і не кликаний. Та вже гаразд. Не стану обтяжувати твою душу сим листом. І нікого не стану обтяжувати, бо й хто се зможе! Сам уложу, і то цієї ночі!

Я не стулив повік до ранку. Який там сон і хто б то спав на моєму місці! Мав позаду свої найбільші битви, ще чув стогони поранених і бачив кров, яка тече ріками, але вже не озирався на ті битви, не здригалася душа моя від смертей, і не втішалося серце небаченими перемогами, — думалося про інше. Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час, — йому потрібне майбуття. І очолити народ може тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на віки цілі. Забезпечити майбуття. Слова, які не мають назви. Як казав той волопас нічний: «Треба вигравати не битви, а долю». Многі пробують сього доконати, та ніхто не вміє вийти за власну малість, здолати її. Хто здолає, здобуде велич. І не він сам (бо теж — слабий чоловік), а його ім’я, яким значитимуться всі його діла, що стануть великими й несмертельними.

Я став на битву запеклу й криваву, здобув перемоги, відав, що здобуду й ще, але вже тепер думав: доки ж? Тепер, коли піднявся увесь мій народ, я не шукав, до кого прихилитися, в кого просити помочі, бо міг вистояти проти будь — якої сили. Але народові потрібен спокій. Не можна всю історію воювати. Це висушує всі джерела народної душі. Войовничі народи або ж гинули безслідно, як обри чи гунни, а то нікчемніли, стаючи жертвою інших, ще нікчемніших! Хіба залізні легіони римські не розносили колись орлів своїх по всьому світу? А де тепер ті легіони і де їхні орли? Хіба Тимур не розгромив Баязида Блискавичного, що лишався його єдиним суперником під сонцем і місяцем? А де те царство Тимурове?

Тої червневої ночі відкрилася мені вічність. Ще не народився великий філософ мого народу і великий поет його не прийшов, я не міг. тоді вгадати їхніх імен, які, може, затьмарять і моє ім’я, але мислі їхні великі вогненно зблиснули перед моїми очима тої ночі, провіщаючи будущину землі моєї і народу вкраїнського.

Славитимуть вони найперше розум і дух: «Плоть нічтоже, но дух животворить».

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво — десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Т. Г. Шевченко.

Так змикаються в мислі геніїв розум і воля.

Что за вольность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против вольности еще оно блато.

О, когда бы же мнь в дурнь не пошитись,

Дабы вольности не могли как лишитись,

Будь славен вов?к, о муже избрание,

Вольности отче, герою Богдане!

Г. Сковорода.

Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим думав я тої червневої ночі між числами сьомим і восьмим, з середи на четвер, між співом перших півнів і других. Мені було тяжко під ранковою зорею.

Ніхто не поможе, ніхто не порадить. Холодна самотина генія. Простий посполитий, міщанин прокидається поряд з коханою жінкою, в теплі й затишку, а я обіймаю порожнечу, і холод оточує мене, як у зоряних висях. Я дивився на зорі, і вони жахали мене. Чорна безмежність неба нагадувала про марноту людського життя, а я ж, вознесений над народом своїм, уже не міг тепер змарнувати життя власного, а мав кинути його до самих зір, щоб засвітилося воно і горіло незгасно.

Прагнучи зазирнути в майбуття, спробував я поглянути в минуле. І що ж я там побачив? Золотий Київ, а до нього пливуть Дніпром лодії золотії з усіх земель — і земля одна, народ один, і все одне. А тоді жорстока розокремленість, злочинна й безглузда, і вже мовби й не було єдності тої правічної, і ніхто не пам’ятає, ніхто не згадує. Знання про минуле загубилося, його зневажено, віддавано тільки схимникам — мудрецям, хибно вважаючи, що ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують дню насущному.

Я намірився об’єднати і возз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший — так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.

Відав вельми гаразд, що цар ще й не муж, а хлопець, як мій Тимко, що лист мій і не дійде, може, до нього, а тільки перекажуть його своїми словами в грамотці приграничні воєводи, а коли й дійде, то й знов читатимуть тільки воєводи прибічні і мовитимуть цареві те, що захочуть мовити (бо хіба ж узятий на тортури за участь у бунті проти царського улюбленця Морозова москвич Савінко Коріпін, вже стоячи одною ногою в могилі, не сказав гіркої правди: «Государь молодой и глядит все изо рта у бояр Морозова и Милославського, они вс?м влад?ют»).

Та все ж я писав до царя, бо ж за ним. стояв великий народ, брат найрідніший мого народу.

Доля не була милостивою до наших народів. Жорстокі завойовники шарпали їхнє тіло. Вогні нашесть нищили найвищі здобутки. Безглузді кордони роздирали єдину землю. Та народи наші ніколи не полишали думки про свою духовну спільноту, ніколи не ділили своїх високих надбань на «моє» і «твоє», і ліпші сини їхні з давніх — давен труди і дні свої посвячували невтомній боротьбі за єдність земель, за утвердження високої єдності. Терзали землю нашу княжі чвари, витоптували дикі орди, гнобили чужинці, та й у найчорніші дні могутньо билося й гриміло над згорьованими народами незламне слово, лунали незборимі заклики до боротьби за визволення, за незалежність, за єднання.

Чи був то перший руський митрополит Іларіон, який у «Слові про закон і благодать» промовляв: «Не здіймаємо рук наших до Бога чужинного… Допоки стоїть світ цей, не наводь на нас напасті та спокуси і не передай нас в руки чужоплемінникам… Продовж милість твою на людях твоїх, ворогів прожени, мир утверди, народи впокори, винагороди голод достатком», чи ж то Клим Смолятич, який