Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Доручаєм Гуцуляка поховати селянам, самі йдем дальше пройденим вже раз шляхом.
З раною, справа ставала гіршою. Почала ропити, гарячка невгавала, боліли місця, що нічого спільного з кулькою не мали. В Ставидлах заїжджаю до лікарні — чи не можна б витягнути? Лікар кліпає очима.
— Як можна наосліп лізти — це ж не нога або рука... Треба рентґена...
Злючий на „дамську“ кульку — бодай би щось порядного! — лізу назад на тачанку. Не велика, мовляв, пані — зачекаєш на кращі часи.
Рана відбилася не тільки на мойому здоровлі, а й на здоровлі мойого „сірого“, що його не міг уже сам доглянути. Господар на одній стоянці защедро всипав ячменю, невчасно напоїв, і тепер „сірий“ сумно волочив опухлими задніми ногами.
У Ставидлах заночували. Увечері, Чорнота взяв у мене ключ від хати на хуторі і вивіз до ліса трупи Сендера і товаришів. Яму їм викопали п’ять тайних аґентів Чека у Ставидлах, що їх прізвища і „працю“ мав Сендер у портфелі. Не сподіваючись, що вже провалені, були в селі, ба навіть цікавилися нашими справами, розмовляли з повстанцями, аж поки не зв’язали їм рук. По скінченні праці коло ями, звичайно, й самі в неї лягли.
В селі довідуємося, що міліція, переконавшись того ранку, що Сендер десь пропав і підозріваючи, що його могли захопити на хуторі партизани — утекла із Ставидел, ще перед приходом червоної бриґади із Бондурової.
У Ставидлах нараджуємося, що робити дальше. Цікаво було — звідкіль взялися знову в наших краях будьоновці. Ми були переконані, що всі частини 1-ої кінної армії, перейшли вже на врангелівський фронт. Отамани, порадившись, порішили, що „загін Марусі“ — має якийсь час зникнути.
Попівночі, Хмара повів своїх до Чорного ліса, а ми рушили до Холодного яру. Оля залишилася в Ставидлах, щоб ранком піти в далеку розвідку на Херсонщину, послухати, що в світі діється і вернутися до Холодного яру за тиждень-півтора.
-------------------------
У землянках було все постарому. Бракувало лише Соловія і „Дайош“. Дід Гармаш, на запит Петренка — де хлопці? — почухав потилицю.
— Пішли, сучі сини, коні та зброю роздобути...
Петренко розсердився.
— Навіщо ж ви їх пустили? Ще десь, до чорта, в руки влізуть...
Дід ховав очі.
— Та що з ними було робити! Марудять та марудять, що соромно їм отак; без пуття, шабель та коней позбувшись... Тому сучому синові нога зажила, ну й пішли пошукати десь...
Чорнота заспокоїв отамана, що хлопці добрі, якби що — живими в руки не дадуться.
Як дід вийшов із землянки за хворостом, кіннотчики, що залишалися в лісі, сміючись оповіли, що як Соловій почав добре ходити — дід обом побратимам життя не давав — все допікав жартами, кпив... Хлопці позичили револьверів та ножів і пішли у свитках десь за Жаботин. Казали, що хоч до Смілої, хоч до Києва підуть, а вернуться з шаблями на конях.
У землянці знову був „шпиталь“. Крім мене, зарощував кулю в плечі кіннотчик, що одержав її з того самого револьвера, та другий, що мав прострілену шию. З останнім було найбільше клопоту, бо хоч горло не було пробите, та спухлина перешкоджувала їсти.
Другого дня, варта повідомила, що лісом їдуть до табору червоні кіннотчики. В шинелях, рогатих будьоновських шапках, але... викрякують воронами наш умовний знак. Чорнота переконує, що то „Дайош“ із Соловієм, та що вартовий запевняв, що верхівців більше — зробили поготівля. Повідомили підземним ходом інші землянки, сотні вискочили із кулеметами на поверхню. Рад-не-рад, і „шпиталь“, одягнувши зброю, пошкандибав із землянки. Як щоб дійсно ворог був у лісі — треба сідати на коні...
За кілька хвилин, під регіт козачні, продирався корчами до землянок Соловій із побратимом. З ніг до голови „будьоновці“, з донськими шаблями і короткими карабінками за плечем. Кожний вів доброго осідланого коня. Хлопці, що побігли назустріч — вели ще четверо коней. Через сідла „запасових“ коней були перекинуті позв’язувані шинелі, чоботи, штани, ще чотири карабінки й шаблі.
Коло землянки, більш балакучий „Дайош“, оповідає Петренкові й Чорноті свої пригоди. Пішли із заміром „ограбувати“ або „обікрасти“ з коней і зброї кінних міліціонерів, десь у дальшому селі або містечку, де була вже „власть“. Забрели аж під Бобринську, а нічого путнього „не намацали“. Три дні тому, заночували у селі недалеко Бобринської, а увечері став у тому селі на ночівлю полк будьоновців, що висів у Бобринській з потягу і направлявся кінним ладом на південь. Хотіли вже другого дня проситися до будьоновців у „добровольці“, щоб одержати зброю і коні, як щоб не вдалося вночі „купити“. Зауважили, що шість кіннотчиків, стали на ночівлю в хаті за селом. З розмови місцевих парубків довідалися, що буде там „весело“. У тій хаті жило двоє сиріт — „веселих“ дівчат. Запросили наніч ще дві „аматорки“ з села. Дівчата бігали по селі скуповуючи для будьоновців самогон.
Попівночі пішли „в гостину“ на хутірок. Оглянули коней, що стояли в порожній клуні; там же в куті були зложені сідла. Коні добрі, та... зброя у хаті. Двері були засунуті комбінованим деревляним засувом, та „Дайош“, впхавши у діру руку, поворожив коло нього і двері відчинив. Будьоновці, в одній білизні, спали з дівчатами на ліжку й покотом на долівці. Зброя вся стояла в куті. Винесли до сіней зброю, а тоді напомацки позбирали всю одіж та взуття червоноармійців. Зав’язавши знадвору хатні двері, занесли все до клуні, осідлали коней і поїхали. Днювали у лісі. Уночі їхали. Не спішилися. Ту ніч підночовували у Михайлівці, цю в Грушківці.
— Треба було вже порізати при нагоді... — буркнув Чорнота, вислухавши оповідання „Дайош“.
— Коли ж мені пане сотнику, дуже смішно було, як подумав, що вони у підштанках до штабу побіжать... Ми з Ванею так хоч у штанях втекали...
— Пане сотнику, — зам’явся „Дайош“, — а нагайки Вані ви вже подаруєте — правда? Вже ж і коня, і шаблю має...
Андрій оглянув приведених коней. Обмацавши піджарого гнідого дончака — обернувся до мене.
— Візьми собі, Юрко, цього „будьоновця“. Твій сірий до нього не вмився, ще й поки „охваченим“ не був.
