Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

…про знаменитість світового масштабу! Таємничий конверт! Аркуш паперу, на якому було щось написано!

Савуа також вмикає сирену, але їде не на дільницю, а в протилежному напрямку. З метою маскування користується рацією автомобіля. Виходить на хвилю комісара.

— Блискуче!

Комісар також гордий зі свого успіху. Вони виграли кілька годин, можливо, кілька днів, але обидва знають, що по місту розгулює маніяк віком приблизно сорока років, який діє мудрованими й витонченими засобами та досконало володіє мистецтвом убивати людей. Можливо, він уже задовольнився тими вбивствами, які скоїв, а може, готується напасти на когось іще, і це може статися в будь-яку мить.

— Пошли агентів на всі сьогоднішні заходи, — наказує комісар. — Нехай шукають чоловіків-одинаків, які відповідають цьому опису. Якщо знайдуть, нехай тримають їх під пильним наглядом і просять підкріплення. Усі вони, звичайно, мають бути в цивільному одязі — відповідно до середовища, у джинсах або у строгих костюмах. Ми повинні бути присутні скрізь, навіть якщо нам доведеться мобілізувати людей із дорожньої поліції.

Савуа негайно виконує наказ. У цей час одержує повідомлення по своєму мобільному телефону: Європол потребує більше часу для здійснення лабораторних аналізів, які він запросив. Щонайменше три дні.

— Надішліть, будь ласка, письмову відповідь. Я не хочу відповідати, якщо тут знову щось станеться.

Він сміється сам до себе. Просить, щоб також надіслали копію агенту-представникові іноземної держави, хоч йому вона геть непотрібна. Савуа на повній швидкості мчить до готелю «Мартінес» і зупиняє машину на вході, перекривши виїзд двом іншим. На протести портьє показує свій поліційний жетон, кидає ключі, щоб той припаркував машину, й забігає до готелю.

Він заходить до приватного кабінету на другому поверсі, де під наглядом поліціянта стоять жінка — черговий адміністратор та офіціант.

— Чи ще довго нам тут бути? — запитує жінка.

Савуа не звертає на неї уваги й обертається до офіціанта.

— Ви певні того, що вбита жінка, про яку повідомлялося в новинах, сиділа тут сьогодні за столом пополудні?

— Майже певний, пане поліціянт. На світлині вона здається молодшою, й волосся підфарбоване, але я звик запам’ятовувати обличчя клієнтів на той випадок, якщо хтось піде, не заплативши.

— Ви певні, що вона сиділа з постояльцем готелю, який замовив стіл?

— Абсолютно певен. Чоловік приблизно сорока років, добре збудований, з сивиною у волоссі.

Серце в Савуа мало не вискакує з грудей. Він обертається до жінки-адміністратора та до поліціянта.

— Ходімо в його номер.

— А ви маєте ордер на обшук? — запитує дівчина. Савуа вривається терпець.

— Не маю! Я не займаюся папірцями! Знаєте, яка головна проблема нашої країни, пані? Усі ми надто слухняні! А втім, це не тільки наша проблема, а й проблема всього світу! Хіба ви, пані, не підкорилися б, якби вашого сина послали на війну? Ваш син хіба не підкорився б? А тому, пані, якщо ви особа слухняна, то прошу вас іти за мною, бо інакше я заарештую вас як співучасницю вбивства!

Схоже, йому вдалося її налякати. Разом із поліціянтом вони йдуть до ліфта, який у ці хвилини опускається, зупиняючись на кожному поверсі, не розуміючи, що від швидкості їхніх дій залежить життя людини.

Савуа вирішує піднятися сходами; адміністратор протестує, вона на високих підборах, але він просить її скинути черевики й іти за ними. Вони біжать нагору мармуровими сходами, хапаючись руками за бронзові перила, проминаючи елегантні майданчики, де постояльці, які чекають ліфтів, запитують себе, звідки взялася ця боса жінка, що робить у цьому готелі поліціянт і чому він біжить так швидко. Щось надзвичайне сталося? А якщо справді сталося щось надзвичайне, то чому вони не скористаються ліфтом, адже ліфт пересувається швидше? Вони кажуть, звертаючись до самих себе: цей кінофестиваль перетворюється на якийсь захід п’ятої категорії, готелі починають приймати казна-кого, а поліція вдирається сюди, коли їй заманеться, наче в бордель. Треба буде поскаржитися адміністратору.

Вони й не знають, що адміністратор — це та сама боса жінка, яка біжить нагору сходами.

Нарешті вони добігають до дверей номера, в якому живе вбивця. На цю хвилину департамент стеження за коридорами вже надіслав свого працівника подивитися, що там коїться. Він упізнає адміністратора й запитує, чи не може чимось допомогти.

Савуа просить його говорити тихше. Атож, він може допомогти. Зброя при ньому? Охоронець каже, що ні.

— Але все одно залишайтеся тут.

Вони розмовляють пошепки. Адміністратору доручають постукати у двері, тоді як троє інші — Савуа, поліціянт і охоронець — притискаються до стіни поруч. Савуа дістає з кобури пістолет. Поліціянт робить те саме. Адміністратор кілька разів стукає у двері, але відповіді нема.

— Певно, кудись вийшов.

Савуа просить, щоб вона відімкнула двері своїм ключем. Жінка пояснює, що ключей вона при собі не має, бо не була готова до такої ситуації, а якби й мала, то могла б відчинити двері лише з дозволу генерального директора.

Савуа виявляє несподівану поступливість.

— Гаразд, це не так важливо. Я зараз спущуся й почекаю в тій залі, де сидять працівники служби безпеки, які спостерігають за коридорами готелю. Він повернеться рано чи пізно, і я хотів би бути першим, хто допитає його.

— Ми маємо фотокопію його паспорта та