Фортеця - Міша Селимович

І все-таки запитаю Тияну про те, що мені здалося, ніби я бачив. Неможливо, але запитаю. Безглуздо про це думати, але запитаю.

Я вирішив це зробити, коли минеться мій страх.

Найбільше я бажав якомога скоріше вибратися із цього дому.

***

А в моєму дорогому рідному краї знову замайоріли військові прапори і чиновники здирали воєнний податок. Люди лаяли всі війни на світі, але платили податок і йшли до війська.

Збунтувалися тільки селяни з Жупчі. Вигнали султанських чиновників і не дали ні податку, ні людей.

Раміз не даремно сидів у Жупчі!

Мій добрий Мула Ібрагім, до краю наляканий жорстокістю людей, говорив тільки про погоду й здоров'я, та й то притишено, з оглядкою, бо все може бути підозрілим — і коли скажеш, що погода нікудишня, і коли поскаржишся, що почуваєш себе погано. Але мене він не забув. Знайшов мені дешеву кімнату, невелику, але зручну, і посаду дитячого вчителя, на ніяку іншу я не погодився б. Вчу дітей читати й писати, пробую навчити їх доброти, сподіваючись, що в них залишиться щось від моїх наївних слів.

Між дітьми іноді сидить і Махмут Неретляк, виставивши гострі коліна, й, розтираючи хвору ногу, мовчки слухає та киває головою, чи то підтверджуючи мої слова, чи то сумніваючись у них.

Особливо сумно він кивав головою, коли ми повернулися до дітей, мов шукаючи заспокоєння між ними, після того, як провели десятьох зв'язаних жупчан на шляху до фортеці. Супроводив їх колишній австрійський полонений, веселий Ферід зі своїми стражниками. Він посів місце покійного Авд-аги, але його звичок не перейняв. Повернув собі садибу, поселився в будинку, вигнав колишню дружину разом зі своїм шлюбним заступником та п'ятьма дітьми, став начальником поліції і тепер за відновлену справедливість платив жорстокістю.

Селяни йшли між озброєними стражниками, мовби дивуючись: за що їх гонять? що вони зробили?

Дружини й родичі йшли віддалеки за ними й мовчали.

А з Майдану солдати вирушали на війну.

І їх проводжали матері, батьки, сестри, наречені. Одні плакали, інші сумували мовчки.

Перукар Саліх з Аліфаковця стояв збоку. Чи він дізнався правду про своїх синів, чи ще сподівається їх?

Хто загине з тих, що йдуть воювати? І де? У дунайських плавнях? У бессарабських лісах? На далеких невідомих рівнинах?

Я дивився, засмучений. Чи є між ними Ахмет-ага Мисира, який доскочив звання аги і заплатив за це не тільки чужими, а й своєю головою? Де тут сердитий оповісник Хідо, що рятується від злиднів? Чи якийсь інший Ібрагім Паро тікає від своїх дружин? Чи є тут сини якогось іншого перукаря Саліха з якогось іншого Аліфаковця, чи є Гусейн Пишмиш, Смаїл Сово, Авдія Супрда?

Байдуже, які їхні імена, — доля в них однакова.

Байдуже, чи вони зажурені, чи вдавано веселі, — все одно не повернуться. І мої товариші не повернулися. Загинули. Всі.

Чи й ці діти, яких я вчу, підуть тою самою сумною дорогою, коли виростуть?

Будуть жити нерозумно, як і їхні батьки?

Очевидно, що так, але я не хочу в це вірити.

Не хочу вірити, але й не можу позбутися страху.

Володимир Климчук

Випробування смертю і випробування життям,

або боснійський Дон Кіхот

Творчість боснійця М. Селімовича належить до визначних досягнень світової літератури XX століття. Уже з перших сторінок роману читач, безсумнівно, відчув, що він занурився у світ глибокого і надзвичайно оригінального художника. Передусім вражає незвичність стилю — чародійство, чаклування словом. Це від східної поезії, в тому числі й від корану, книги, про яку Пушкін сказав: «Погана фізика; але натомість яка смілива поезія!»

Так, оповідь Селімовича по-східному багатослівна й по-східному поетична. Не рвучка, навіть монотонна, вона несе в собі патетику «вселенських» проблем. Варіативність осмислення ситуацій, нескінченне кружляння думки над епізодом, віднайдення все нових і нових нюансів у зв'язках речей і явищ, постійний сумнів щодо причини і наслідку, аналіз, що нагадує обмацування усіх граней якогось складного за конфігурацією предмету, — такою є основа художньої тканини твору.

Не стільки голою логікою доказів, скільки впливом на почуття полонить уяву цей дивовижний художник. Розмаїття життя, складність зв'язків і стосунків, що відбиваються у будь-якому явищі, породжує тут багатство картин, розгалуження думки, безліч сентенцій, афоризмів, порівнянь і метафор, які не ведуть до логічної крапки, а, навпаки, розмивають різкі тони суперечностей, руйнують звичні уявлення, спрощені схеми — усе те, що має назву стереотипу.

Повільна оповідь, безліч асоціацій, повтори з постійним нарощуванням змістових акцентів немовби розгойдують читача на якійсь фантастичній гойдалці, що непомітно набирає дедалі більшої амплітуди, поки не забиває дух.

Зовнішніми поштовхами цього коловороту думок часто проступають, як і в самому корані, численні риторичні питання. Вони ж разом з іншими повторюваними зачинами надають і певного ритму оповіді.

Написана у формі сповіді, книга немовби розрахована на співрозмовника, який має виступати «повитухою при тяжкому народженні слова», при авторському пошуку найпростішого засобу для вираження найскладніших думок.

Стиль — лише зовнішня характеристика твору. За ним стоїть глибина філософської та морально-психологічної проблематики, за ним — письменник великої художньої сили та життєвого досвіду.

М. Селімович народився 1910 р. у Тузлі (Боснія). Закінчив філософський факультет Белградського університету. З 1941 р. активний учасник народно-визвольної боротьби в Югославії. Після війни працював на викладацькій роботі, був художнім директором студії фільмів у Боснії, директором драматичного театру, головним редактором видавництва. Помер 1982 року.

У ранніх творах, переважно оповіданнях, писав про війну, про молодіжні будівельні бригади післявоєнних років. Крім малої прози, опублікував також романи «Тиша» та «Морок і місячне сяйво». Велика літературна слава прийшла до письменника з появою роману «Дервіш і смерть» (1966). Разом з І. Андричем М. Селімович висунувся у число найвизначніших письменників Югославії. Роман «Фортеця» є своєрідним продовженням «Дервіша і смерті» і в проблематиці, і в поетиці.

При східній стилістиці роману М. Селімовича в ньому відчутно проступає проблематика, що активно розробляється в сучасній європейській культурі, й насамперед філософська проблема людини. Тут доречно буде зазначити, що Схід протягом багатьох століть істотно впливав на розвиток цієї проблеми в Європі (християнство, єресі середньовіччя, філософська антропологія XIX–XX століть).

Проблематика творів М. Селімовича стоїть у філософсько-художньому контексті світової літератури, продовжуючи мотиви або вступаючи у диспут з розробками концепції людини такими письменниками і мислителями, як Толстой, Достоєвський, К’єркегор, Томас Манн, Кафка, автори літератури «втраченого покоління», Фейхтвангер, Камю, Сартр, Г. Гессе, Фріш, Маркес, Кортасар, Е. Станев, Л. Немет та ін. Сама форма сповіді, в якій написано роман, сприяє розкриттю автором психології особи.