Фортеця - Міша Селимович

— А що потім?

— А потім знову буде все, як було, — до нового очищення.

Ні, не це йому болить, але не зважуюся питати.

Я сказав, що відпустив Османа Вука, той пішов грати в кості з якимись греками. Передав я гроші, що їх залишив мені Осман, і Шех-ага, навіть не глянувши, поклав під подушку.

Він усміхнувся:

— Цей гультяй ославить нас на весь світ. Люди будуть думати, що всі ми такі. Іноді я заздрю йому, що в нього такий характер. Скрізь йому добре.

— А я дочекатися не можу, коли повернуся додому.

І я відразу збагнув, що допустився помилки. Не треба було мені цього казати.

Нічого не відповівши, Шех-ага повернув голову до стіни.

Мовчки я слухав шум карнавалу, невпинний вереск, сотні початих і незакінчених пісень, нестримний регіт, слухав разом із Шех-агою, дивлячись на його сиву голову. Мені було жаль його і, може, ще більше тому, що він нічого не говорив, приховував свій біль. Але я нічим не міг йому допомогти.

На кораблі він любив, коли я розповідав йому про людей — трохи сумно, трохи смішно, як воно буває в житті. Про своїх бойових товаришів з-під Хотина, про інших, знайомих мені: про палітурника Ібрагіма, який утік на війну від своїх трьох дружин, а краще було б, якби він воював з ними, а не з росіянами; про хаджі Гусейна Пишмиша, який сховався від своїх позикодавців на далекій Україні, але сплатив борги з великим процентом; про Авд-агу Супрду, якого вбила не війна, а висока груша, про Саліха Голуба і його невдатне щастя; про Рабія-хануму і її запізнілу любов, про Махмутів страх і різачку в животі, про людей і речі, які бачиш найясніше, коли смієшся з них крізь сльози.

Я запитав його:

— Може, щось розповісти?

— Я був тут із сином чотири роки тому, — промовив він несподівано. — Цілу ніч ми провели на вулиці в карнавальних масках.

Вирвалося все-таки з нього, не міг змовчати.

Я нічого не запитував у нього, нічого не казав, хай говорить, що може.

— Протягом вісімнадцяти років, що він ріс на моїх очах, я ніколи не бачив його таким веселим. Я гадав, що ми будемо приїжджати сюди щозими. А потім він пішов на війну. Не знаю… не знаю, чому він пішов. Не хотів, може, залишати товаришів. Не знаю.

Голос у нього був сухий, здавлений, тихий.

Більше він нічого не сказав і знову повернувся до стіни.

Я підійшов до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря й зібратися з думками.

Вулиця спорожніла, шум вирував десь далі, у другому кінці.

Раптом я завмер. Ніби мені почувся схлип? Чи важке зітхання, яке перейшло в плач?

Я глянув на Шех-агу, але він лежав як і раніше й рівно дихав.

Пізно вночі, коли він заснув, я вийшов на вулицю. Вона була порожня, тільки засмічена всім, що навіженість кинула чи загубила, й дивно тиха після галасу, від якого здригалися кам'яні стіни будинків.

Я став над каналом, над його непорушною гладінню, сам на вулиці, затоплений тишею, мов цією застояною водою, оточений тінями чужої темряви, хворий від туги, причини якої не знав.

Я втік від цієї дивної ночі і від себе, незнаного.

Шех-агу застав я перед ліжком, він стояв на колінах, голову схилив на бильце й марно намагався звестися на знесилених руках.

Я підвів його й поклав на ліжко. Здавалося, ніби він умирає.

— Покликати лікаря?

— Ні! — прошепотів Шех-ага.

Я дав йому запареної ромашки, і він скоро заспокоївся. Навіть заснув.

Вранці він прокинувся майже здоровий. Я вмовив його, щоб не вставав і не курив, бо з серцем жартувати не слід.

— Думаєш, серце в мене?

— Щось подібне.

— Гаразд, послухаю тебе. А лікаря не клич! Поставить п'явок, останню кров із мене вип'ють.

— Може, воно б не завадило.

— Боже мій, як легко люди погоджуються, щоб пустити чужу кров.

Він жартував. Потім заговорив про те, як ми надолужимо це лежання й прогаяний час: він поведе мене по Венеції, і від краси, яку я побачу, в мене очі на лоба полізуть.

Я щиро зізнався:

— Волів би якнайскоріше показати спину цій красі.

— Навіщо? Чого квапишся в те пекло? Бійся бога! Чим скоріше туди, тим гірше.

Осман Вук повернувся вранці, гра для нього закінчилася нещасливо. Греки, побачивши, що програють, почали махлювати, він зробив їм зауваження, а ті знахабніло робили своє, тоді він не стримався й відмолотив їх, як шкодливих котів, примчали поліцаї, почувши галас, і Османа з герцеговинцем відвели до в'язниці, відпустили тільки тоді, коли здерли із нього великий штраф. Так Осман позбувся і виграшу, і того, що мав.

— Мабуть, ти вже не можеш без колотнечі, — засміявся Шех-ага.

Але його раптом схопив біль, він скорчився, сидячи на ліжку, підборіддям майже торкнувся колін, зблід на обличчі, але випрямився і, помовчавши хвилину, сказав Османові:

— Грай зі мною!

Ми здивувалися.

— Як, аго, з тобою? Де я візьму грошей?

Шех-ага дістав гроші з-під подушки.

— Якщо виграєш, це все твоє. Якщо програєш, більшої кари тобі не треба.

— Це несправедливо, аго.

— Я знаю, що ти добрий гравець. Але граємо без обману.

— Боже борони!

— Ну, то сідай!

Осман підтягнув стіл до ліжка і сів, сам не свій.

— Руки в тебе тремтять, — зауважив йому Шех-ага. — Заспокойся.

— Як я можу бути спокійний? Такі гроші!

— Будемо кидати жереб?

— Не треба.

— Починай!

Я дивився на цю гру, у якій зійшлися досвідчений гравець і дивний чоловік. Для одного мовби все життя поставлено на карту, другий казиться чи хоче допомогти, але не хоче дарувати. В одного душа до горла підкотилася, другий насолоджується його мукою. Один печеться на повільному вогні, приголомшений несподіваним щастям, другий бавиться, і байдуже йому, виграє він чи програє.

Осман кинув кісточку тремтячою, мов не своєю рукою.

— Чого ти ніби закостенілий? — напався на нього Шех-ага. — Дивитися на тебе неприємно. Ти ж нічого не втрачаєш, можеш тільки виграти.

— Можу втратити нагоду.

— Сотні нагод бувають у житті. Усіх не переловиш. А ти, рано чи пізно, свого доскочиш. У тобі є щось від яструба — усіх би нас, як курчат, подавив.

— Що ти кажеш, аго? Ніколи в житті.

— Подавив би! Через те я й люблю тебе. І хотів би, щоб ти виграв. А чому ти мав би прощати будь-кому?

— І я хотів би виграти.

Але щастя обернулося спиною до Османа саме тоді,