Фортеця - Міша Селимович
— Приходив Осман? — запитав я Тияну.
— Так. Щодня.
— Я чув його сміх.
— Я й не знала, що він такий добрий.
Приходив-таки, це не марення, не витвір моєї хворобливої уяви. А все інше?
Це неможливо, мій розпаленілий мозок у страхові все вигадав. Неможливо! Але запитати я не наважився.
І Махмут приходив, його я не запам'ятав, бо не боявся. Третього дня, коли я опритомнів, він аж пустив сльозу від розчулення.
— Дякувати богові, дякувати богові, — шепотів він, щасливий.
— Приходив Осман? — запитав я його.
— Приходив. І Осман, і Мула Ібрагім, і моя дружина, усі приходили.
Він дивився на мене докірливо, що я від'їжджав, і захоплено, що я одужав. Чого я не бачив у тому білому світі? Люди як люди, будинки, як будинки. А для людини найважливіше — друзі. Було йому прикро й важко без мене, виходив на шлях, у поле, хоча й знав, що ми ще не повинні повертатися, але так йому було легше, здавалося, ніби він ближче до нас, а коли мене звалила хвороба, сидів наді мною день і ніч і сердився на мене. Ото треба було мені шукати собі біди по чужих краях! Вистачає її й тут. Якщо помру, думав, то що він сам робитиме? І що робитиме моя нещасна дружина, яка очі виплакала наді мною, він з Османом годинами втішали її. Щоправда, їй легше, вона молода, гарна, заміж би скоро вийшла, але як би він? Доброго друга нелегко знайти.
«За кого б вона вийшла? — думав я. — За Османа? Е, ні, не вийде ні за кого. Я тут, живий, і залишуся з нею».
Про себе Махмут сказав, що кидає роботу, ледве ото дочекався Османа, аби здати йому гамазей. Не може більше витримати, обридло йому сидіти на одному місці, наче те дерево чи камінь. Та й ногам це шкодить, йому треба більше рухатися, і він любить бувати серед людей.
Що ж тут сталося?
Цей смішний мрійник зрікається певності в самотині задля непевності з мріями. Він марив незвичайними справами, а йому перепали найбуденніші й найнудніші. Дійшов до того, що котів годує та мишей ловить — він, який витав у хмарах, і раптом збагнув, що ошукався, це було гірше, ніж коли б він і далі нидів у злиднях, плекаючи нездійсненні надії.
Тепер він має намір розводити канарок, це приємне, чисте, гарне, цікаве заняття, канарки любляться, співають і плодяться. Вони такі плодовиті, що від продажу малих пташат можна добре жити.
Тут він замовк і повів бентежно рукою по худому обличчю.
— Ти щось недоговорюєш, — засумнівався я.
— Що недоговорюю?
— Не знаю. Тебе запитую.
— Усе основне я сказав. Інше таке собі.
— Що ж це інше?
— Та так. Я збіжжя давав наборг. Осман сердиться.
— Навіщо давав наборг?
— Як навіщо? Зима важка, а люди без грошей, ось навіщо. Заплатять, коли матимуть.
— А ти позаписував, кому давав?
— Позаписував. Майже всіх.
Ні, він нікого не записав. Як би великодушний багач, яким він справді тоді був, та записував боржників?
Не знаю, що штовхає його на ці вибрики. Чи прагнення вдячності й шани? Чи бажання чогось незвичайного: ніхто так не робив, а він зробить. А може, й доброта.
— І що тепер?
— Продам будинок.
— Скільки разів ти вже продавав його?
— Тепер продам.
Він живе лише сьогоднішнім днем, не пам’ятає минулого, не думає про майбутнє. Ніщо йому не йде на користь — ні погане, ні добре. Він сказав Османові, що продасть будинок і відшкодує збитки, сподіваючись, що Осман не погодиться на таке. Але Осман — це не Ахмет Шáбо, у якого більше душі, ніж розуму. Осман чхав на душу! Погодився, навіть ще вимагав, щоб не зволікав з продажею. Махмутова дружина пристала на це, добродушно лаючи Махмута: постарів, а розуму не набрався. Що їй залишалося робити!
— Легко бути добрим за чужий рахунок, — сказав Осман і з спокійною душею взяв гроші, але його думка була зайнята іншим клопотом.
Він розповів мені, як ховали Шех-агу. Ми поїхали з живою людиною, а повернулися з покійником у кутій залізом дубовій труні.
Багато людей прийшло в просторий будинок, щоб подивитися на окутого й невидимого Шех-агу, а бачив його тільки суддя з писарями та свідками, виявивши честь мертвому Шех-азі своїми останніми відвідинами, а собі зробивши величезне задоволення: мертвий ворог миліший від живого друга. Він тримався поважно, але серце його співало, наче жайворонок.
І Зафранія прийшов із суддею. Може, він і вірив тим, у кого добрий зір, що це Шех-ага і що він справді мертвий, але про всякий випадок впритул наблизився до воскового обличчя Шех-аги, щоб самому переконатися й, наче квітку, понюхати труп.
Усі висловлювали співчуття Османові і просили передати їхні слова скорботи дружині Шех-аги, яка, не знісши цього останнього удару, зовсім звалилася з ніг. Осман дякував усім, а особливо судді й Зафранії. Навіть сказав, що Шех-ага, вмираючи, згадав своїх друзів і просив, щоб простили йому, якщо когось образив, як і він їм простив.
Кепські справи тих, кого він згадав, подумав я. Добре я знав Османову вовчу вдачу.
— Суддя з Зафранією причетні до смерті Шех-аги? — запитав я Османа.
Він відповів питанням, сповненим докору:
— Чого вони причетні? Шех-ага помер із жалю за сином.
— Він же сам казав мені, що його отруєно. І тебе покликав, щоб сказати тобі про помсту.
— Бог з тобою, про яку помсту? Він говорив мені про справи.
Осман мовив це холодно, з крижаною колючою усмішкою.
Він завжди насторожі, завжди готовий до захисту: замкнена фортеця.
Я сказав йому про це, а він розсміявся:
— Як і всі. І дякувати богові. Бо на що ми були б схожі, якби були наче та розвалена обора? Довкола вороги.
Чи Шех-ага заповів йому помсту?
Якщо так, то невдовзі вибухне цей вдаваний мир.
Хто з них виявиться спритнішим? Хто перший звинуватить Бечира Тоску в ще
