Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Я хочу до Парижа, — вперлася Орися. — Я завжди мріяла про Париж.

Мені раптом засвітила нова ідея:

— Чорт побери Венецію, чорт побери Париж, ми поїдемо до Києва!

— До Києва? — дуже здивувалася моя наречена. — А хіба нас пустять з Польщі до Радянської України?

— До Парижа і Венеції теж нас не пустять…

— Хто? — не зрозуміла дівчина.

— Обставини, — бовкнув я, а потім, для більшої ясності, додав: — Гроші. Гроші, зозулько!

Я відчув, як Орися внутрішньо зіщулилася. Раптом вона зупинилася і, заступивши мені дорогу, сказала, дихаючи мені в обличчя:

— Ти мусиш досягти свого… бо я не знаю… чи призвичаїлася б переносити нестатки… Ти мусиш бути сильним, — закінчила. А я так і не спитав, що вона розуміла під цим словом. Може, нічого особливого не розуміла, а просто випалила слово, яким часто орудує її брат.

Що б вона не мала на думці, я відчув її слова по-своєму. Від сьогодні буду завзятим і витривалим, як вовчище, бо цього вимагає від мене моя золота дівчина.

Я відвів Орисю додому, і, на знак протесту проти кодла, ми поцілувалися саме проти освітлених вікон. Не мало значення те, що на вікна були спущені штори.

Знову декілька вистрижених сторінок. За цим ішов уривок під датою «ще березень». Був це якийсь несамовитий зліпок фраз, де речення грали роль тези для філософського трактату, чи, точніше, обвинувачення. Неля мусила деякі місця прочитати двічі, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Ще березень.

Чи варто зафіксовувати? Найреальніше з усього — чітка, дзвінка свідомість: я — українець. Вони втовкли мені цю свідомість палицями в голову. Їх було небагато, а все ж таки я був один. Тамтой, що міг би мені допомогти, лежав на камінних плитах з синіми губами, а кров дзюрчала з його уст і тут же ціпеніла. Досі я бачив в такій масі тільки тваринячу кров. Я відчув млосний запах свіжої крові. Мене збирало на блювоту.

Все це діялося в білий день. Може, за двадцять кроків по той бік тротуару йшли люди. Не всі з них проявляли цікавість. Хтось один тільки спитав в поспіху:

— Цо сєн стало?

— Гайдамаку бійон, — відповів чийсь бадьорий вигук.

— А нєх їх бійон! Нєх їх вшистскіх вибійон!

Чи в той момент міг ще я уникнути катастрофи? Можливо, якщо б кинувся втікати. Не хотів утікати. Це ж комізм. Це врешті страшенно неприємно — спасатися за допомогою ніг, як заєць. Я уявив собі цю картину — і вже не міг. Ні. Удар прийшов не зразу. Насамперед було:

— Ти… с… сину, кабанє!..

— Буйце сєн бога, то свуй… то наш…

Я не бачив його обличчя, але по голосу впізнав Сташка Вілька. Згадалася крадіжка яблук в саду Гросєрової. Вибита шиба в складі вин. Чорна Манька з-над млина. Перші лаковані черевики у Сташка. І от раптом — така зустріч. Тут, на цьому подвір'ї.

— До холєри яснєй, для чего мільчиш, пан?

Чому він звертається до мене через «пан»? Мені здається, що ми вчора плюндрували сад Гросєрової.

У тамтого знову кров. Чи він сконає? А якщо вмре, тоді його кров…

— Не треба, Сташек. Він бреше, я не…

Це я крикнув. З афектацією. Здається, зробив навіть жест рукою. Смішака. Героїзм? Ні. Слово честі, що ні. Плюю з третього поверху на такий героїзм. Але тамтой конав, і його кров зобов'язувала мене. Кров зобов'язувала. Кров зобов'язує. Кров зобов'язує.

Цікаво, що не заболіло, а опекло чимсь дуже холодним, а потім я вже нічого не пам'ятав. Цікаве спостереження: очунявши, я почав обмацувати себе, чи цілий. Наді мною стояло якесь запашне створіння і прикладало мені так само запашну мокру хустину до скронь.

— Вам треба полежати трохи. Ми живемо недалеко звідсіль. Може, спробуєте звестися? Я вас проведу.

Я не чув слів. Був оглушений, хоч уже при свідомості. Її мову зрозумів по рухах її уст і жестах рук. Потім знову темне, порожнє місце. Блискуча, як лід, підлога і циганка з монетами у волоссі на стіні. Шепіт. Шепталися люди біля мене, але десь ніби далеко від мене. Запахло аптекою. Язик обернувся в роті. Холодний, солодкуватий плин[143]. Коли прокинувся, вже вечоріло. Першим враженням був страх, що світ страшенно далеко гайнув уперед за той час, поки я спав мертвецьким сном.

Що сталося за той час? Що сталося?

Я зірвався з тапчана, але чиїсь руки притримали мене. По запахові лаванди впізнав я, що то були її руки.

— Куди ви?

Я помацав голову. Гудз був завбільшки з горіх.

— Я вам забинтую.

Ні. Біла пов'язка на моїй голові може привернути чергове нещастя на мою голову.

— Ви не знаєте, що сталося за той час, поки я спав?

— Абсолютно нічого нового.

— Правда?

— Абсолютна правда.

В такому разі вона абсолютно дурна дівчина. Я прожогом кинувся в двері. На вулиці стало дуже соромно. Та, пахуча, мала рацію: абсолютно нічого нового. Навіть львівські трамваї не повискакували з своїх рейок.

— Куди?

Академічний дім.

На розі Академічної вулиці побачив Стефанова. В гімназії носив «Капітал» Маркса в оправі з молитовника. Матуру здавав уже в нашій гімназії. Йшов назустріч і посміхався широким ротом, а сорочка була у плямах від крові. Біла сорочка в яскраво-червоних плямах. Повинна поліція заборонити носити білі сорочки. Або заборонити пускати людям кров. Глянув на мій лоб і посміхнувся.

— Тебе теж? Відколи, товаришу?

Рух, начеб намірявся обняти мене. На манжеті сорочки теж плями з крові. Я відхилився, щоб уникнути його обіймів. Непорозуміння. Він прийняв мене за свого однодумця. Йому пізніше могло бути дуже неприємно.

— Це польські корпоранти так вирихтували мене, — не кажу, а підсвистую.

Він починає сміятися. О, що це за сміх! За такий сміх треба платити гроші, як за видовище!

— Подаймо один одному руки, бо й мене змалювали так, але вже наші корпоранти. Ти не чув?

В гімназії був гарнішим. А все ж таки сталося щось за той час, поки я спав.

— В Академічному домі мало відбутися антирадянське віче. Вони прийшли з палицями і залізними «перстенями», а я думав, що буде дискусія. Взяв деяку літературу з собою для цитат.

У брамі показав мені якийсь багато ілюстрований журнал. Здорові молоді зуби. Скелети нових риштувань. Дівчина у