Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Я кликнув на кельнера «платити». Заки він видав мені решту з банкноти, мій погляд мимоволі впав на часопис, що лежав переді мною. Це було останнє вечірнє видання «Вінер Таґбляту». Як крізь мряку пригадався мені Микола. Аж тепер прийшло мені на думку питання, чи Микола дійсно приходив до каварні, чи, може, це мені так снилося. Мені нагадався рух червоного олівця у руці Миколи. Я зацікавлено схопив часопис. Маю його ще й тепер у себе в хаті. Ніякого знаку олівця на ньому не було. Але мій зір відразу впав на те місце, яке зазначив Микола. Це було останнє вечірнє видання з великою, звичайною тоді рубрикою: «Полягли на полі слави». Я читав між десятками назвищ відступ:
«Микола Павлусів, поручник ЗО. п. п. ур. 30.09.1896 р. поліг 19.1916 р. в бою за Монте Санто».
Микола Павлусів не жив уже від двох днів, – закінчив своє оповідання адвокат Бобрецький.
Він зітхнув, тяжко піднявся з крісла і підійшов до вікна. Осінній вітер кидав унизу по вулиці плахтою брудного, ґазетного паперу, а сухі листки, що спадали з дерев, вганяли за нею, як зграї горобців за сполошеною совою.
– Чи те, чим ви тривожитеся тепер, зв’язане з цим дивним випадком з-перед десяти літ? – спитав лікар.
Адвокат Бобрецький раптово обернувся від вікна і непогамовано закричав:
– Так! Це він! Це Микола переслідує мене!
Лікар підбіг до свого пацієнта і взяв його за руку. На чоло адвоката виступив дрібними краплями піт, його обличчя було бліде. Він відтягнув двома пальцями комірець від шиї, мовби не міг зловити повітря. Потім зітхнув глибоко і подивився безпорадним поглядом на лікаря.
– Заспокійтеся, пане меценасе, – заговорив лагідно лікар, подаючи йому склянку води. – Сідайте. Розкажіть мені все, що вас тривожить. Це все можна направити.
Майже силою посадив його знову у фотель.
– По війні, – почав по хвилині меценас тихим, змученим голосом, – коли я скінчив студії і практику, я створив адвокатську канцелярію, яка, як знаєте, йде мені добре. Перед двома літами я оженився. Те, що я взяв собі за жінку колишню наречену Миколи, повинно переконати вас, що я зумів розумово вияснити собі ту мою галюцинацію в каварні і той дивний збіг обставин з ґазетою. Зрештою, вічно зайнятий своєю працею, я не мав часу ані охоти думати про такі справи. Чи мав я в’язатися спогадом давньої дружби, коли Микола вже вісім літ не жив?
Очі меценаса неспокійно забігали по кімнаті.
– І тоді почалося це. Зараз по нашім шлюбі. Перед тим цього ніколи не було, розумієте?… Перший раз в овочарні.[37] Вертаючись зі суду, я купував звичайно у поблизькій овочарні цукорки або овочі для моєї подруги. Купець був знайомий мені вже здавна, людина у моїх літах. Здалека вітав мене і кланявся. Того дня я ввійшов до його крамниці, щоби купити дві помаранчі. З гостей, крім мене, не було нікого. Я з насолодою вибирав великі, пахучі овочі з білого, плетеного коша. Ніжний запах тонкими струнками овівав мене, а гарячий, сочистий колір помаранч нагадував соняшні краєвиди полудневої країни. І тоді нараз огорнув мене дивний неспокій. Я цілою своєю істотою відчув, що хтось станув позаду мене і дотикає мене своїм напруженим, холодним зором.
Пам’ять записує все докладно в такі хвилини. Я запримітив, що пальці моєї руки побіліли і тремтять разом з помаранчею, яку я тримав у долоні. У голові стукнула мені думка – Микола! – хоч я перед тим зовсім про нього не думав.
Помаранча випала мені з руки назад у кошик. Я притьмом оглянувся. У крамниці, крім мене і купця, не було нікого. Купець стояв у другім куті крамниці і здіймав з високої полиці якусь коробку.
– Чи пан меценас вже вибрали помаранчі? Чим можу ще служити? – склонився услужно, запримітивши мій наглий рух.
– Здавалося мені, що ви говорили щось про Монте Санто? – спитав я. – Про чудові помаранчі в долинах під Монте Санто в Італії?
Я поставив це питання, хоч знав, що ніхто не говорив про Монте Санто.
– Ні, пане меценасе, – здивовано запереречив купець. – Але ці помаранчі правдиві італійські. Палестинські тут у другім кошику.
Меценас опустив руки на коліна і, схиливши голову, принишк, немов нагадував собі щось болюче і важке.
– Відтоді почав переслідувати мене. Спершу рідко, потім щораз частіше. Стрічає мене на вулиці, приходить до моєї канцелярії, стає у брамі моєї кам’яниці, коли іду зі суду, і я мушу перейти попри нього. Пізнаю його по тім неспокою, що нагло опановує мене в його присутності. Часом показується мені на мить у сутінках бічних, неосвітлених вуличок. З блідим, нерухомим обличчям, в острій уланській шапці, у військовім однострою, стоїть за вуглом якоїсь кам’яниці і дивиться на мене. Сліпий жах огортає мене тоді, жах, пане докторе, розумієте, що це значить? Жах. Ношу його в собі, присипляю, оманюю льоґікою думки, борюся з ним силою цілої моєї істоти, але він причаюється в мені і нагло, зрадливо, підступно розпружує свої хапальця, гидкі, волохаті хапальця поліпа.
Меценас забився в куток великого шкіряного фотелю, притиснув скорчені руки до грудей і непевними, недовірливими очима дивився на лікаря.
– Ви не смієтеся з мене, пане докторе? Ви не смієтеся? Це така нісенітниця. Коли я говорю голосно про це, я бачу, яке це смішне. Але я – терплю, пане доктор. І коли б ви могли помогти мені…
Мій знайомий, доктор Н., якого я просив, щоби дав мені якусь тему до новелі зі своєї лікарської практики, оповів мені цю історію одного свого пацієнта. Я переказав її у формі оповідання. Коли він скінчив оповідати на цьому місці, приблизно так, як я це передав, спитав мене:
– Це один з цікавіших випадків моєї практики. Чи зможете з нього щось зробити?
– Розуміється, пане докторе, – потвердив я. – Тільки ще закінчення. Яке закінчення цієї історії? Вона
