Ініціація - Люко Дашвар

Альонка? Перегуда завмер за кілька метрів від жінки в бейсболці, дивився на неї, все повірити не міг. Альонка?! Це ж точно вона. Така ж гонориста, напружена. Рухи різкі, погляд хижий. Хіба можна в таке повірити, що він не хотів сьогодні в Київ їхати, геть не хотів, та вже дуже незручно перед Гіві почувався? Не заслужив Гіві того, аби розпрощатися з ним по телефону, навіть руки не потиснувши. Задля того і приїхав. А тут Альонка! Які ж слова підшукати, що таке сказати, аби згадала про Валєрчика?!

Альонка не бачила Перегуди. Теревенила по мобільному. Лиш розвернула інвалідний візок так, щоби сонце не світило в очі старій бабці. Бабця повернула голову в бік Перегуди, дивилася повз нього, усміхалася.

— Наталя Іванівна? — Перегуда геть розгубився. Ще не встиг перетравити приголомшливий факт, що так несподівано знайшов Валєрчикову матір, а тут на тобі! Валєрчикова мати вигулює бабцю, яка зникла з Павлової хати півроку тому! А бабцю ще й кудлатий пес охороняє.

Твою ж дивізію! Це ж що таке?.. Тупцяв на одному місці, ніяк не міг утямити, що робити. Як підійти, що сказати.

Вештаюся салоном. Без інтересу розглядаю хенд-мейд різного ґатунку, бо перед очі — Блек. І Улька! Вони ж тут не з’являться? Нізащо! У перший день осені категорично зірвала з пальця огидну обручку з пласким синім каменем, схожим на вульгарну пляму. Розірвала примарний зв’язок зі страшним сном, із нотаріусом Реформаторським і його подарунком, з Блеком, завдяки якому в моєму житті і з’явився божевільний нотаріус.

Підходжу до вікна. Вони ж не з’являться? Повз салон чеше пишнотіла жіночка в прикрашеній блистками сукні.

— Ага, провінційна лесбіянка! Ти що на Подолі забула? Тобі на Золоті Ворота! Мама тепер там лузерам мізки підправляє, — шепочу, проводжаючи жінку очима. Може, Діна влаштувала перформанс на підтримку секс-меншин? Тоді скоро повернеться, бо патріотичні активісти на кшталт «Кресала» своїм втручанням зводять будь-які акції секс-меншин до необхідності останніх швидко бігти, ховаючись у провулках.

Перегуда перехрестився подумки, видихнув, пішов у бік Альонки і Наталі Іванівни Костомарової. Очей не зводив із жінок. Старенька раптом зойкнула голосно, прикрила рот долонькою. Перегуда аж загальмував. Витягнув шию, спостерігав.

— Що таке? Що з вами? — Альонка нахилилася до старої, дивилася на неї із прикрістю. Пес напружився, в’ївся в стареньку уважними очима.

— Він! Він! — стара заплакала. Показувала пальцем на молодого худорлявого мужчину з випнутими вилицями: стояв неподалік із симпатичною веселою дівчиною, тримали в руках паперові стаканчики з кавою, роззиралися, наче давно чекали на когось. На зап’ястку мужчини хитався якір, причеплений до джутового плетеного браслета-ланцюжка.

— Що «він»? Бабцю, ви тут когось зі знайомих побачили? Так он чого вам так хотілося Подолом погуляти! Так ми ж гуляємо. Каринка зараз під’їде, далі підемо. Все ж гаразд? — Альонка намагалася заспокоїти бабцю, нервово зиркала, бо навколо них почали зупинятися перехожі. Хлопці якісь підійшли: мовляв, що з бабцею? Усе гаразд?

— У нього — моє! — плакала бабця. — Моє! Якір Миколчин! Єдине, що в пам’ять про Миколку лишилося! Забрав! Останнє забрав!

Альонка розігнулася. Зиркнула в бік молодого худорлявого мужчини без добра.

— Ей, чувак! — гукнула йому. — Ану, ходи сюди!

Супутниця мужчини напружилася.

— Тимуре, ходімо звідси! Ми можемо почекати Тасю і в іншому місці. Я їй зараз зателефоную.

— Улю, все нормально! — відповів мужчина. Пішов до Альонки, бабці у візку, кудлатого пса.

— Останнє забрав! — бабця заплакала ще відчайдушніше, показуючи на мужчину. — Миколчин якір забрав, пам’ять забрав! Все забрав!

Мужчина не встиг підійти до візка. До нього підскочив молодий хлопець у камуфляжній сорочці, вхопив за футболку.

— Чувак! Що ти у бабці стирив?

— Відпусти! — мужчина смикнувся. Вирвався з рук молодика, ледве не впав, зачепив візок із бабцею. Візок захитався. Пес зірвався, загарчав на мужчину.

— Ти здурів, козел?! — закричала Альонка. — Ти якого мою бабцю штовхаєш?

— Слухайте! Не знаю, що відбувається, але я цю жінку у візку вперше бачу! — Мужчина нервувався. Хитав головою із прикрістю: мовляв, та що, в біса, ви всі робите?

На нього вже мчали товариші хлопця в камуфляжній сорочці.

— Бийте його! — завзято вигукнула Альонка. — Він мою бабцю пограбував!

Перегуда зірвався. Біг в епіцентр агресивної бійки, яка спалахнула, як сухе сіно, і вже розгоралася — невтримно, неконтрольовано, люто, бурмотів на ходу:

— Твою дивізію! Вони подуріли тут усі?

Підскочив, відтягував молодиків, які вже повалили молодого мужчину на землю, били ногами.

— Ану, геть! Геть! Ви чого, суки? Звикли зграєю нападати? А в пику не хочете?

Навколо них бігала перелякана супутниця мужчини.

— Люди, поможіть! — плакала.

— Та він злодій! Крадій! — кричала на неї Альонка.

Перегуда зиркнув на Альонку.

— Бабцю відвези вбік, і чекайте мене! Чуєш? Нікуди не йди!

— А ти хто? — гукнула Перегуді Альонка. Не впізнала.

Перегуді пояснювати нема коли: трохи зайнятий. Усе намагався відбити молодого мужчину від зграї молодиків у камуфляжі.

— Коли ж ви вже заспокоїтеся, покидьки! — Перегуда і сам не помітив, як опинився на землі поряд із мужчиною. І вже їх обох молотили. І дедалі більше ставало тих, хто молотив.

Перегуда зловчився, буцонув ногою найближчого нападника так, що той повалився, вхопив за грудки молодого мужчину.

— Біжи! — прохрипів. — Спробую їх затримати!

Салон порожній, тут лише я. Відсутність людей не допомагає заспокоїтися, бо знадвору вриваються звуки, сіпають. Ось раптом вони зникають, чи то просто їх перекриває один — моторошний жіночий крик. Дежавю. Я чула його раніше! Той крик — біда. Заповнює простір, б’є в душу. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні, розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль?

Ні. Не може бути! То було уві сні, в реальності не мало повторитися.

Повітря бракує. Суну до дверей: розчахнути тільки для того, аби вдихнути.

Прочиняю двері, визираю на вулицю. Бачу вдалині безпорадну метушню якихось людей. Дежавю? Зараз із хаотичного натовпу стрімко вибіжить молодий мужчина, помчить у бік салону?..

— Ні… — шепочу. — Цього не може бути. Літо ж минуло.

Виходжу на поріг салону, тримаюся за прочинені двері, вдивляюся. Із хаотичного натовпу стрімко вибігає молодий