Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Гей ти, дурню! Хочеш мене притиснути до тротуару?
— У твоїй машині їде мій приятель.
— П’яна пико! — крикнув той. — Не бачиш, що машина порожня?
Тієї миті Равік і сам помітив, що лічильник таксі не ввімкнений. Він рвучко обернув «тальбо» й помчав назад.
Гааке стояв край тротуару й махав рукою:
— Алло, таксі!
Равік під’їхав до нього й загальмував.
— Таксі? — спитав Гааке.
— Ні.— Равік висунувся з вікна й гукнув — Привіт!
Гааке, прищуливши очі, приглядався до нього.
— Що таке?
— Ми, здається, знайомі,— відповів Равік по-німецькому.
Гааке нахилився ближче, і з його обличчя зник вираз настороженості.
— Боже… пан фон… фон…
— Горн.
— Так! Справді! Пан фон Горн! Ну звичайно! Ото несподіванка! Де ви весь час були?
— У Парижі, а де ж. Сідайте. Я не знав, що ви приїхали.
— Я вам дзвонив кілька разів. Ви перебралися в інший готель?
— Ні. І далі мешкаю в «Принці Уельському». — Равік відчинив дверці.— Сідайте, я вас підвезу. О цій порі не так легко знайти таксі.
Гааке поставив ногу на приступку. Равік відчув його подих. Побачив червоне, розпашіле обличчя.
— «Принц Уельський»! — вигукнув Гааке. — Он воно що! «Принц Уельський»! А я водно дзвонив у готель «Георг П’ятий», хай йому біс. — Він голосно засміявся. — Там вас ніхто не знає. Тепер усе зрозуміло! Звичайно, «Принц Уельський»! Я переплутав. Не взяв із собою старого нотатника. Думав, що й так пам’ятатиму.
Равік не спускав з ока вхід до «Озіріса». Ще якусь хвилину звідти ніхто не з’явиться. Дівчатам треба спершу переодягтися. Та однаково краще якомога швидше затягти Гааке в машину.
— Ви хотіли заскочити сюди? — по-приятельському спитав Гааке.
— Та думав. Але вже запізно.
Гааке гучно зітхнув.
— Правда, голубе. Я вийшов останній. Вони сказали, що закривають.
— Нічого. Однаково там у них нудно. Можна податися кудись-інде. Сідайте!
— А хіба ще десь відчинено?
— Аякже. У справжніх публічних домах тільки тепер і починається життя. А такі, як цей, — лише для туристів.
— Та невже? А я гадав… Цей наче теж непоганий.
— Та що ви! Є багато кращі. А це звичайнісінький бордель.
Равік кілька разів натиснув на педаль газу. Мотор то починав ревіти, то затихав. Равік добре розрахував: Гааке врешті заліз у машину і зручно вмостився на сидінні поряд із ним.
— Я дуже радий, що зустрів вас, — сказав він. — Справді радий.
Равік сягнув рукою понад ним і зачинив дверці.
— Я також радий.
— А все-таки тут цікаво! Повно голих дівчат. І як та поліція дозволяє таке! Мабуть, більшість із них хворі, еге ж?
— Можливо. В таких місцях, звичайно, ніколи немає певності.
Равік рушив з місця.
— А хіба є місця, де можна мати цілковиту певність? — Гааке відкусив кінчик сигари. — Не дуже хочеться вернутись додому з трипером. А з другого боку — живеш на світі лише один раз…
— Так, — погодився Равік і подав Гааке електричну запальничку.
— Куди ми їдемо?
— Може, почнемо з «Maison de rendez-vous»? [16]
— А що це таке?
— Дім, де дами з вищих кіл шукають пригод.
— Як? Справжні дами з вищих кіл?
— Авжеж. Жінки, в яких надто старі чоловіки. Жінки, в яких чоловіки нудні. Жінки, в яких чоловіки заробляють надто мало грошей.
— Але дозвольте… Не можуть же вони так просто… Як вони це влаштовують?
— Жінки приїздять туди на годину або на кілька годин. На коктейль чи на чашку чаю. Декотрих викликають по телефону. Звичайно, це не дім розпусти, як тут на Монмартрі. Я знаю одну чудову віллу, просто в Булонському лісі. У господині такий вигляд і такі манери, що хоч би й герцогині. Все надзвичайно вишукане, пристойне й елегантне.
Равік говорив поволі й спокійно, стримуючи подих. Він сам чув, що збився на тон гіда, та однаково силував себе говорити далі, щоб заспокоїтися. В руках у нього тремтіла кожна жилка, і він міцно стискав кермо машини, щоб угамувати те тремтіння.
— Ви здивуєтесь, коли побачите вже саме приміщення. Всі меблі одного стилю, килими й гобелени старовинні, вина вишукані, обслуговування прекрасне, ну й, звичайно, цілковита певність щодо жінок.
Гааке випустив за спущену шибку хмарку диму й обернувся до Равіка.
— Те, що ви кажете, хоч кого звабить, любий пане фон Горне. Одне тільки хочеться запитати: це ж, мабуть, недешево коштує?
— Уявіть собі, що зовсім дешево.
Гааке вдоволено й трохи збентежено захихотів.
— Залежно, що для кого дешево, а що дорого! Для нас, німців, із нашою дрібкою валюти…
Равік похитав головою.
— Я близько знайомий з господинею вілли, яка мені дечим зобов’язана. Вона прийме нас як почесних гостей. Ви приїдете туди як мій приятель, тому з вас, може, взагалі не візьмуть ніяких грошей. Хіба невеликі чайові — а це буде менше, ніж ви платили в «Озірісі» за пляшку вина.
— Справді?
— Самі побачите.
Гааке вмостився зручніше.
— Чудово! Виходить, мені з біса пощастило. — Він усміхнувся до Равіка на весь рот. — А ви, бачу, великий знавець у цих справах. Мабуть, добру послугу зробили тій господині, що вона така до вас ласкава?
Равік обернувся і глянув йому просто у вічі.
— У тих, хто тримає такі будинки, часом бувають неприємності з владою. Невеличкі спроби шантажу. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Ще б пак! — Гааке на мить задумався. — То ви тут маєте такий великий вплив?
— Не дуже великий. Маю кілька приятелів у впливових колах.
— Це вже немало! Вони й нам би пригодилися. Може, побалакаємо колись про це?
— А чого ж, побалакаємо. Ви довго будете в Парижі?
Гааке засміявся.
— На лихо, я вас завжди зустрічаю тоді, коли мені вже треба їхати. Мій поїзд відходить о сьомій тридцять ранку. — Він глянув на годинник, вмонтований у панель машини. — За дві з половиною години. Я саме хотів вам сказати це. На той час я вже мушу бути на Північному вокзалі. Встигнемо?
— Цілком. Вам ще треба заїхати до готелю?
— Ні. Мої речі вже на вокзалі. За номер я розрахувався після обіду, щоб не платити ще за добу. Бо з нашими валютними запасами… — Він знов засміявся.
Равік раптом похопився, що й собі сміється. Він стиснув кермо. Не може бути, подумав він. Не може бути! Щось неодмінно трапиться, стане на заваді. Щоб усе так добре складалося… Ні, не може бути.
Від свіжого повітря Гааке зовсім розморило. Він почад трохи затинатися. Потім відсунувся в куток і задрімав.
Спідня щелепа в нього
