Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Брендон підніс ліву долоню до рота, торкнувся язиком твердого бугорця над дистальною фалангою та продовжив читати:

Так, я знаю, ти другий корнер у задрипаному Віксбурзі. Але подивись на це з іншого боку: тобі треба побити одного чувака — ТІЛЬКИ ОДНОГО! — щоб казати потім «я був найкращим корнером у школі». Розумієш? Найкращий — це багато значить. Воно так завжди в житті, Бі-Ті, щоб досягти успіху, достатньо бути трохи кращим за того, хто попереду… завжди трохи кращим. Здогадуюсь, що ти зараз думаєш: типу, якщо я такий розумний, то чому прожив усе життя таким лузером?.. Я не буду виправдовуватися, не казатиму, що це через те, що світ несправедливий. Бо насправді все через те, що я ніхера не робив. Коли мені випадала нагода, поруч щоразу опинявся хтось більш готовий. Хтось, хто працював більше за мене. От і все…

Питаєш усе ж таки, нащо я таке витворив?

Я знаю… я дуже хотів би, щоб ти мене зрозумів.

Я не хотів ображати тебе, коли казав про НФЛ. Не хотів, щоб мої слова прозвучали, типу, так пафосно, як воно прозвучало. Ти ж знаєш, ні я, ні тв. матір ніколи не вміли гарно говорити, не те що твої однокласники-хонкі[150], які щебечуть так, ніби вміють заклинати слова (я уже два дні б’юся над цим блядським листом… дістати героїн виявилося легше, ніж його дописати!)

Та б♦♦♦ь

Ти зараз на роздоріжжі

Перед тобою зараз дві дороги… Я жалкую, що не згадав цього під час розмови. Ти ж знаєш історію Кріса Гарріса-молодшого з «Денвер Бронкос»? Казали, що він замалий, щоб грати, його ніхто не взяв на драфті, проте він працював, і коли випала нагода… словом, малий, раптом ти забув: Гарріс-молодший носить на пальці чемпіонський перстень, і ще навіть не завершивши кар’єру, вважається одним із найкращих корнербеків в історії. В історії НФЛ, Бі-Ті!!!.. А Емміт Томас? А Річард Лейн? А Віллі Вуд?..[151] Розумієш, про що я?!

Уявляю, як ти кривишся, читаючи це. А тепер слухай: вони нічим не кращі за тебе! Просто вони обрали правильний шлях, коли було найтемніше. Працювали, тренувалися й вірили в те, що роблять, коли ніхто інший не вірив. Мабудь, у них були якісь стимули. Бо це бля важко — працювати, наче одержимий, коли на тебе ніхто не дивиться. Коли все проти тебе, і всім начхати. Я от усе життя рухався навпомацки, ніколи не мав на кого рівнятися, а тому добре знаю, наскільки сильно для такого потрібен взірець або якийсь стимул. І тоді я подумав…

Нижче від цього місця аркуш був заляпаний водянистими із синюватою облямівкою цятками, окремі з яких затирали цілі літери. Брендон схлипнув, збагнувши, що його батько, закінчуючи лист, розплакався, і сльози, скрапуючи на щойно написаний текст, розмивали ще не підсохле чорнило. Він до болю закусив безіменний палець, не помічаючи, як власні сльози падають на папір і, розпливаючись, змішуються з батьковими.

…Бі-Ті, я раптом зрозумів, що зможу це зробити. Я вже ніколи не стану для тебе взірцем, але я подумав, що все ще можу стати для тебе стимулом.

Я вколов собі втричі більшу за смертельну дозу героїну, бо хотів, щоб ти побачив чим закінчуєтця життя нарика. Але я також хотів, щоб ти зрозумів — я тебе люблю і дуже хочу, щоб ти став корнербеком в НФЛ. Припускаю, якийсь час ти почуватимешся зрадженим, але якщо любиш мене, ти підеш іншим шляхом… і пам’ятатимеш мене… і пам’ять про мене буде тим, що примусить тебе ставати кращим.

Струмки сліз на щоках стали водоспадами. Брендон заштовхав до рота півкулака й уривчасто, насилу стримуючи розпачливі ридання, кавкав. Деббі Бартон, стуливши долоні перед обличчям, мовчки дивилася на нього з-за сітчастих дверей.

Якщо ж я помилився, і ти мене не любиш… якщо тобі начхати на цей лист… тоді мені тим більше нема чого чіплятися за життя. Без твоєї любові я ніщо, наскрізь прогнилий невдаха, який чекає своєї черги, щоб піти в небуття.

Я дуже люблю тебе, Бі-Ті.

Просто пам’ятай…

Точність визначень — це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.

Жозе Сарамаго. Євангелія від Ісуса Христа

П’ятеро альпіністів-рятувальників і двоє представників слідчого комітету з питань безпеки Управління цивільної авіації Пакистану дісталися до сідла на південному заході від Гашербруму VI за дві хвилини до першої години дня 13 травня 2017-го. Попри те що шанси знайти кого-небудь живим через три доби після катастрофи рейсу ALR 341 були мізерними, вони мали із собою теплий одяг, примуси, їжу, запасні кисневі балони та мінімальний набір медикаментів.

Після швидкого огляду виявили, що Лейла постраждала найменше. На ній було найбільше ганчірок та одягу (це вберегло від обмороження), крім того, протягом двох днів дівчинка отримувала більш-менш достатню кількість води. Лейлу перевдягли, напоїли, відігріли та під’єднали до кисню.

З Апшоу було трохи складніше. Його долоні та ступні вже мали ознаки ІІІ ступеня обмороження, тож відігрівати старого не стали: дали подихати киснем, трохи води, після чого накололи дексаметазоном і знеболювальним та почали чіпляти страхувальну систему.

О другій годині троє рятувальників, обидва представники слідчого комітету, а також Апшоу та Лейла розпочали спуск до табору на льодовику шістьмастами метрами нижче. Їм пощастило, що вітер і сніг по обіді припинилися, інакше старий і дівчинка навряд чи змогли би спуститися так швидко. Навіть за допомоги професійних скелелазів.

Спуск тривав понад п’ять годин. У таборі чекав вертоліт, і невдовзі після заходу сонця Лейлу й Апшоу доправили до Скарду. Оскільки обоє почувалися задовільно, уночі їх тримали в лікарні Скарду, і лише вранці наступного дня перевезли до Ісламабада.

Ситуація з Гелен Горовіц виявилася вкрай важкою. Їй зробили ін’єкції ацетазоламіду, дексаметазону та сілденафілу, на голові закріпили кисневу маску, виставивши максимальне подавання на регуляторі, проте до початку спуску Лейли й Апшоу жінка тільки раз прийшла до тями. Вона не змогла підняти голови, не те що підвестися чи самостійно пересуватися. Двоє альпіністів залишилися з нею на сідлі. Вони поставили намет, усю ніч не від’єднували Гелен від кисню, та перед світанком стало зрозуміло,