Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

на всіх її страдницьких і радісних путях, слів, які вмирали й знов оживали, оспівувалися в піснях і піддавалися анафемі, удекоровувалися вінками й заливалися кров’ю. Були то слова — мужність, хоробрість, молодецтво, честь, вірність, благородство, добро, милосердя, та над усіма ними незмінно сяяло, заволодіваючи всіма серцями, просвітлюючи найпохмуріші душі, слово тихе й чисте, слово, що його вимовляти люди ніколи не втомлювалися, слово, яке, розокремлюючи весь світ на недоторкані пари, водночас поєднувало цілі народи, бо стояли за ним не тільки серця людські, а й усе найсвятіше: земля, сонце, хліб, дитина, пісня. Звалося те слово — любов. Люди б мали пишатися ним, повторювати щокроку, а вони часто соромилися його, в суворості своїй зрікалися, віддаючи то молодим закоханим, то матері для дитини, то священикам для Бога, обділяючи й кривдячи тим самим себе. Так і я, гетьман Богом даний, в славі своїй і величі не смів промовити цього слова, соромився його, ховав навіть од самого себе, бо хтось вигадав, ніби не пасує воно до величі, не входить у ранг державного мовлення, загрожує здрібненням і знікчемнінням. Шкода говорити!. Коли вже й син рідний бере батька на кпини за його запізнілу любов, то що ж зостанеться іншим!

Та проти жорстокої впертості світу я міг виставити власну впертість, ще жорстокішу і твердішу.

В Чигирин!

Я взяв полки Корсунський, Черкаський і Чигиринський на десять тисяч війська і повів їх сам, надто що Федора Вешняка, чигиринського полковника, не було, ще не повернувся з посольством із Варшави.

Козаки йшли неквапом, сказати б навіть маєстатично, прибрані й причепурені, з начищеною зброєю, виспівували з гордою зухвалістю:

Ой висипав хміль із міха,

Да наробив панам лиха!..

Я випереджав похід, ставав з старшинами на високій могилі, дивився, як ідуть повз нас ті, хто ще вчора гнув шию до землі, а сьогодні випростався і став людиною, і обличчя йому ясніє молодо, і очі горять свободою, і груди дихають широко й гордо. Хочемо чистоти, святощів, мужності, незламності — маємо на це право, вибороли його кров’ю — хочемо!

— А що, отче, — сказав я отцю Федору, — показав би ти мені той хутір над Россю, чи як?

— Лежить ще весь у грузах, — мовив священик, — бо лащиківці як похазяйнували, то й уже. Та знайшовся моїй небозі Ганні чоловік гарний, справний козак Пилипко, і вже дав лад пасіці тамтешній, отож сякий — такий затишок знайдемо.

— То їдьмо, отче!

— Казав же тобі, сину, щоб умикнути тебе бодай на день — два.

Я взяв з собою тільки Тимка та трьох козаків, ніхто й не відав, де дівся гетьман, військо розходилося з — під Білої Церкви по всій Україні, і вона вся теж ставала військом, облишила на час свої буденні клопоти, не орала, не корчувала, не будувала, не торгувала, не вчилася й не молилася, не прагла нічого, — тільки бити пана, мститися йому за збиткування. Ще вчора панство витанцьовувало свої вихиляси та вигибаси — сьогодні танцював козак і посполитий. Ще вчора панська жолдашня надимала вуса та виспівувала бравих пісеньок над погнобленйм хлопом, сьогодні хлоп став вояком, і вже співав тепер він, і від того співу дзвеніла вся земля. Та нема краще, та нема лучче, як у нас на Вкраїні…

Я їхав, щоб побачити грушу над криницею з солодкою водою, як у моєму Суботові, і затишну пасіку, може, таку саму, якою була моя, суботівська, хотів усамітнитися на тихих галявинах з теплою травою, спочити од світу, од людей, од власної розтривоженості й несамовитості, віднайти добрість, лагідність, стати як мале дитя.

Шумить — гуде, дібровою йде,

Пчолонька — мати пчолоньку веде.

Пчолоньки мої, дітоньки мої,

Ой де ж ми будем присаду мати,

Рої роїти і меду носити?

Будем ми присаду, рої роїти

І меди носити у пана господаря,

У його бортях і в його новцях,

Меди солодкі пану господарю,

Жовтії воски Богу на свічі,

З тим же словом та бувай здоров.

Я намугикував собі колядку давню. Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення. Цілі віки співу і сплячки, туги, несповнених бажань, смутку, розчарувань — хіба цим здобудеш собі місце в історії? Та водночас відав я також, що злі люди не співають. Отож народ мій був добрий завжди до всього, тільки платилося йому за це не добром, а злом.

Стихії небесні, мовби прагнучи поєднатися з великою стихією, що заполонила всю землю, накочувалися безперервними грозами, що надто лютували вночі. Колись мені добре спалося в грозу, тепер не міг заснути ні в наметі гетьманському, ні в хаті, яку добирали мені для нічлігу козаки. Грози гриміли в мені самому. Блискавиці били в мене і крізь мене, пронизували кожну жилочку, я розростався весь, як прозорий вогонь, ось — ось мав згоріти до решти, і це було нестерпно. Падав у короткий відчаєний сон уже перед світом, був такий змучений, що й згадати страшно, а вранці, прокидаючись, бачив коло себе Мотрону, згадував її голос і легку її постать, і світ мені був немилий без неї, і я лютився без міри на своє людське безсилля. Здавалося б: досягнув найвищих вершин, все підкоряється одному моєму слову, але не можу зробити так, щоб вона була коло мене, і сам не можу бути в Чигирині, бо несила випередити себе самого в найсокровенніших бажаннях своїх, бо ж я — гетьман, я — Богдан.

Тяжка ноша для моєї душі, нестерпна ноша.

Низькі уми й підлі душі завжди недостойно метушаться навіть біля найбільшого. Яка довкола мене була суєта!

Ворожі пошепти вже клубочилися, мов чорний дим, причепливі, мов комарня. Знов про джур. Ніби то перевдягнені дівчата. Тоді про ворожок. Ніби вожу з собою трьох ворожок, одна з яких стара відьма, з волоссям до землі, а дві геть молоді видри біловолосі, як русалки, і, мовляв, залоскочуть навіть чорта самого, не те що старого гетьмана. Гай — гай! Знали б вони, що вже ніхто мене не залоскоче, нічий погляд не причарує, нічиє тіло не запахне марципаном, нічиє лоно не стане смолою обпікаючою і брамою, з якої немає виходу. Окрім неї, окрім Самої…

— А що, отче, — питав я отця Федора, — не розлучаєшся ти ніколи з святими книгами, то що ж вони кажуть? На чім має стояти світ — на любові чи на ненависті?

— На любові, сину, — відказував отець Федір, — на самій лиш любові, бо й як же інакше. Про це