Джерело - Айн Ренд
Невдовзі Домінік почала легше сходитися з людьми. Вона навчилася сприймати самотортури як тест на витримку, заради цікавості спонукаючи себе з'ясовувати, скільки вона зможе витримати. Вона проходила крізь офіційні прийняття, театральні вистави, вечері, танці — прихильна й усміхнена; усмішка робила її обличчя яскравішим і холоднішим, немов зимове сонце. Вона байдужо вислуховувала беззмістовні слова, вимовлені так, наче промовця образив би щонайменший натяк на щиру зацікавленість слухача, наче тільки нудьга була єдиним зв'язком між людьми, єдиною підтримкою їхньої сумнівної гідності. Вона кивала на все і все сприймала.
— Так, містере Ґолт, я вважаю, що Пітер Кітінґ — це людина століття, нашого століття.
— Ні, містере Інскіп, не Говард Рорк, ви ж не хочете Говарда Рорка… Шахрай? Звісно, він шахрай. Щоб оцінити чесність людини, потрібна чесність почувань… Нічого особливого? Так, містере Інскіп, звісно, у Говарді Рорку немає нічого особливого. Уся річ у розмірі та відстані — відстані… Ні, я не надто розумію, містере Інскіп, я втішена, що вам подобаються мої очі — так, вони завжди такі, коли я радію, — і мені дуже приємно чути, що, на вашу думку, в Роркові не має нічого особливого.
— Ви знайомі з містером Рорком, місіс Джонс? І він вам не сподобався?.. О, це тип людини, якій неможливо співчувати? Яке точне спостереження. Співчуття — це чудово. Це те, що відчуваєш, дивлячись на розчавлену гусінь. Натхненний досвід. Можна піддатися і розростися вшир — знаєте, наче зняти корсет. Коли співчуваєш, не потрібно підтискати живіт, серце чи душу. Все, що ти маєш зробити — поглянути вниз. Так значно простіше. Коли дивишся вгору, починає боліти шия. Співчуття — це велика чеснота. Воно виправдовує страждання. А в світі мусить існувати страждання, інакше до нас не прийде співчуття… О, воно має і зворотний бік, але такий суворий, такий вимогливий… Захват, місіс Джонсон, захват. Але тут потрібно дещо більше, ніж корсет… Отож я і кажу, що кожен, хто не здатен викликати співчуття — це зла людина. Як Говард Рорк.
Пізно ввечері вона часто приходила до Рорка. З’являлася без попередження, впевнена, що він буде там і на самоті. У його кімнаті не було необхідності стримуватися, брехати, погоджуватися і вилучати себе з буття. Тут вона могла вільно опиратися, бачити, що її опір має супротивника занадто сильного, щоб боятися боротьби, достатньо сильного, щоб потребувати її; вона виявляла волю, що визнавала її право залишати свою суть недоторканою і цілісною, хіба що мати змогу в чесному поєдинку перемагати чи бути переможеною, але зберегти себе в перемозі й у поразці, не перетворюючись на безсенсовий, безликий фарш.
Коли вони опинялися разом у ліжку, відбувався — як це й мало бути, як вимагала природа цього чину — акт насилля. Це була капітуляція, посилена їхнім опором. Це був акт напруги, бо все суттєве на землі є наслідком напруги. Це був наче електричний струм, сила якого, підживлена опором, ллється туго натягнутими металевими дротами; це було наче напруга води, що набуває моці, стримувана насильно дамбою. Дотики його тіла були не пестощами, а хвилями болю, він ставав болем через те, що його так прагнули, через вивільнене бажання, яке накопичилося протягом минулих годин і яке відмовлялися задовольнити. Це був акт зціплених зубів і ненависті, нестерпна агонія, пристрасть — слово, що від початку означало страждання; це була мить, створена ненавистю, напругою, болем; мить, що нищила власні складові, вивертаючи їх, тріумфуючи, перетворюючись на заперечення всього страждання і на його протилежність — екстаз.
Вона приходила до його кімнати після вечірки, у вечірній сукні, дорогій і вишуканій, наче покров льоду на тілі, притулялася до стіни, відчуваючи шкірою шкарубкий тиньк, спроквола розглядаючи кожен предмет навколо: грубий кухонний стіл, завалений кресленнями, металеві лінійки, рушники із брудними відбитками пальців, голі дошки підлоги. Згодом її погляд ковзав униз по блискучій шовковій сукні до маленьких трикутничків срібних сандалів, і вона думала про те, як її роздягатимуть. Їй подобалося блукати кімнатою, жбурляти свої рукавички серед скопища олівців, гумок і ганчірок, класти маленьку срібну сумочку на брудну, недбало пожбурену сорочку, клацати застібкою діамантового браслета і кидати його на тарілку з недоїденим сандвічем біля незакінченого креслення.
— Рорк, — сказала вона, стоячи за його стільцем і поклавши руки йому на плечі; її долоня була під його сорочкою, пальці притиснуті до грудей, — сьогодні я примусила містера Саймона пообіцяти дати роботу Пітерові Кітінґу. Тридцять п'ять поверхів, ціну визначає сам, гроші — не головне, лише мистецтво, чисте мистецтво. — Вона почула, як він тихо клацнув язиком, але не обернувся до неї, лише його пальці стиснули її зап'ясток, і він потягнув її руку під сорочкою нижче, притискаючи до своєї шкіри. Потім вона схилилася вниз і накрила його рот своїм.
Вона прийшла і побачила примірник «Знамена» в нього на столі, розгорнутий на сторінці з колонкою «Ваш дім» Домінік Франкон. У колонці були такі рядки: «Говард Рорк — це маркіз де Сад архітектури. Він закоханий у свої будинки — і ви лише погляньте на них». Вона знала, що йому не подобається «Знамено», що він приніс цю газету тільки заради неї, що він спостерігав, чи вона її зауважила, з посмішкою, якої вона боялася. Вона розсердилася; вона хотіла, щоб він читав те, що вона пише, одначе воліла думати, що написане так його ранить, що він уникає це читати. Пізніше, лежачи поперек ліжка, коли його губи пестили її груди, вона поглянула поверх його рудого сплутаного волосся на газету на столі, й він відчув, як вона затремтіла з утіхи.
Вона сиділа на підлозі, біля його ніг, притискаючись головою до його колін, тримаючи його за руку, стискаючи по черзі кожен
