Джерело - Айн Ренд
— Ти не відповідаєш на моє запитання.
— Я відповідаю. Ти запитуєш, чому я цікавлюсь твоєю діяльністю — і я відповідаю: тому що вона робить мене щасливим. Окрім того, послухай, хтось міг би здивуватись, якби я збирав інформацію про моїх ворогів. Але бути непоінформованим про діяльність моєї сторони — що б ти про мене подумала? Ти ж не вважаєш, що я такий бездарний генерал; ти ніколи не вважала мене бездарним.
— Твоєї сторони?
— Послухай, Домінік, ось у чому біда твого як письмового, так і розмовного стилю: ти вживаєш забагато питальних речень. В обох випадках це погано. Особливо погано, якщо в цьому немає необхідності. Облишмо гратися у вікторину — просто поговорімо. Оскільки ми обоє все розуміємо, то немає потреби ставити одне одному запитання. Якби така потреба була, ти викинула б мене геть. Натомість ти пригостила мене дуже дорогим лікером.
Він тримав чарку під носом і вдихав аромат напою з чуттєвим задоволенням, що за обіднім столом дорівнював би гучному, вульгарному прицмокуванню, але зараз скляний край, притиснутий до охайних маленьких вусиків, мав щонайелегантніший вигляд.
— Добре, — сказала вона, — говори.
— Саме це я й роблю. І це дуже дбайливо з мого боку — оскільки ти не готова говорити. Поки що не готова. Гаразд, поговорімо — у цілком споглядальній манері — про те, як цікаво бачити людей, які так радісно вітають тебе у своєму середовищі, приймають тебе, збираються навколо тебе. Чому так, не знаєш? Вони зневажливо ставляться самі до себе, але варто комусь, хто зневажав їх усе своє життя, раптом змінитися і почати ставитися до них по-компанійському — і вони впадуть на спинку з піднятими лапками, щоб ти почухала їхні животики. Чому? Тут можуть бути два пояснення, як на мене. Приємне — це те, що вони добродушні та прагнуть вшанувати тебе своєю дружбою. Та приємне пояснення ніколи не буває правдою. Друге — це те, що вони знають, що ти деградуєш, потребуючи їх, сходиш із вершини — а кожна самотність є вершиною, — і вони радіють, стягаючи тебе звідти своєю дружбою. Хоча, звісно, ніхто з них цього не усвідомлює, крім тебе самої. Ось чому ти агонізуєш, роблячи це, і ти ніколи не зробила б цього зі шляхетних міркувань, ти ніколи не зробила б цього заради чогось іншого, крім досягнення обраної мети, мети такої ницої, що вона виправдовує будь-які засоби і робить ці засоби стерпними.
— Знаєш, Еллсворте, ти щойно сказав фразу, що її ніколи не використаєш у своїй колонці.
— Невже? Але так і є. Я можу тобі навести чимало чудових фраз, що я їх ніколи не використаю в колонках. Про яку саме фразу ти кажеш?
— Кожна самотність є вершиною.
— Оце? Так, правильно. Не використаю. Але ти можеш — хоча вона не надто вдала. Трохи неотесана. Одного дня я підкину тобі дещо краще, якщо бажаєш. Утім шкода, що з моєї маленької промови ти обрала її.
— А яку я мала обрати?
— Ну, два моїх пояснення, наприклад. У них криється цікаве питання. Що краще — вірити у найшляхетніші людські поривання і наділяти людей цією рисою, що їм геть не до снаги, чи бачити їх такими, які вони є, і сприймати їх такими, бо їм так спокійніше? Доброта, звісно, важливіша за справедливість.
— Еллсворте, мені начхати.
— Не маєш настрою на абстрактні міркування? Цікавлять лише конкретні результати? Добре. Скільки замовлень ти дістала для Пітера Кітінґа за останніх три місяці?
Вона підвелася, підійшла до таці, що її залишила покоївка, налила собі випити і відповіла: — Чотири, — підносячи чарку до рота. Потім обернулася і, поглянувши на нього, додала:
— І це був славетний метод Тухі — ніколи не бий на початку чи наприкінці колонки. Зроби це крадькома, коли ніхто не очікує. Намели повну колонку нісенітниць задля одного важливого рядка.
Він увічливо кивнув:
— Саме так. Ось чому мені подобається з тобою спілкуватися. Так прикро бути тонким і порочним із людьми, які навіть не здогадуються, що ти тонкий і порочний. Але нісенітниці ніколи не бувають випадковими, Домінік. Окрім того, я не знав, що метод мого письма стає очевидним. Мушу придумати новий.
— Не переживай. Їм це подобається.
— Авжеж. Їм подобається все, що я пишу. Отже, чотири? Одне я проґавив. Я нарахував три.
— Я не можу зрозуміти, навіщо ти сюди прийшов, якщо це все, що ти хотів знати. Ти в шаленому захваті від Пітера Кітінґа, я теж йому допомагаю пречудово, краще, ніж міг би ти, отже, ти ж не про Піті хотів поговорити — це не обов'язково, адже так?
— Домінік, ти двічі помилилася в одному реченні. Одна щиросердна помилка й одна брехня. Щиросердна помилка — це припущення, що я прагну допомогти Пітеру Кітінґу — я, до речі, здатен допомогти йому значно краще за тебе, я роблю це і робитиму, але це далекосяжні наміри. Брехня — це те, що я прийшов поговорити про Пітера Кітінґа — ти знала, про що я прийшов поговорити, щойно побачила мене тут. І — о Господи! — ти дозволила б комусь значно огиднішому за мене вторгнутися, щоб поговорити на цю тему. Хоча й не знаю, хто може бути огиднішим за мене цієї миті.
— Пітер Кітінґ, — відказала вона.
Він скорчив гримасу, наморщивши носа:
— О ні. Він занадто дрібний для цього. Але поговорімо про Пітера Кітінґа. Який зручний збіг, що він виявився партнером твого батька. Ти просто стрибаєш вище голови, здобуваючи замовлення для свого любого батька, нічого дивного. Ти чиниш дива для фірми «Франкон і Кітінґ» протягом останніх трьох місяців, лише всміхаючись багатим удовам і вбираючи приголомшливі сукні на деякі з наших найкращих прийняттів. Цікаво, чого ти досягла б, якби вирішила піти до кінця і заради мети продавати своє незрівнянне тіло не лише для естетичного споглядання — в обмін на замовлення для Пітера Кітінґа. — Він замовк, вона нічого не відповіла, і він додав:
— Мої вітання, Домінік, ти підтвердила мою найкращу думку про тебе — тебе це не шокувало.
— Еллсворте, до чого ти ведеш?
