💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Читаємо онлайн Лазарит - Симона Вілар
все це лише розважало.

Одначе кровопролиття не сталося. Річардові вдалося цілком мирно домовитися з єпископом Бове, пообіцявши в найкоротший термін закінчити підкорювати Кіпр, адже, як зазначив король, не можна залишати цю справу незакінченою. Щойно буде досягнуто остаточну перемогу – у ній уже ніхто не сумнівався, – Річард, не зволікаючи ні години, вирушить до Палестини. Щодо самого єпископа Бове, то йому варто покинути острів негайно, оскільки він образив короля Англії в присутності його підданих і тут буде чимало охочих поквитатися з ним – тим паче, він, хоч і духовна особа, проте носить на паску меч, отже, відповідає за свої слова як воїн.

Щоб заспокоїтися після таких бурхливих подій, Іванна запропонувала Джоанні знову вирушити прогулятися верхи. Незабаром жінки вже скакали на конях до віддаленої бухти, яку облюбували для купання.

Вони неквапно їхали уздовж берега, огинаючи скелі й хащі, коли Джоанна раптом побачила лицаря-госпітальєра, який рухався верхи їм назустріч.

Серце дико закалатало в неї в грудях, і вона різко натягнула поводи, зупиняючи коня. Це був він, Мартін д’Ане! Жінка впізнала лицаря за поставою, попри те, що його обличчя цілком приховував шлем, упізнала й коня незвичної масті. Вершник проїхав неподалік, із сідла ґречно вклонившись дамам.

Джоанна не рухалася з місця і не відгукувалася на заклики Іванни, яка значно її обігнала. Вона всією шкірою відчувала спрямований на неї погляд Мартіна, коли той повернув свого буланого до заростів чагарника.

– Міледі… Півоніє!.. – скрикнула засапано Джоанна, наздогнавши королеву Сицилійську. – Дозвольте мені ненадовго відлучитися. І не посилайте зі мною вартових – це лише маленька жіноча слабкість… Невдовзі я до вас приєднаюся.

Зі свого сховку в хащах Мартін бачив, як Джоанна відділилася від свити й повільно, не підганяючи коня, вирушила в його бік. Він скинув шолом – на його обличчі промайнула усмішка. Цілковитий безум – намагатися з нею побачитися. І все-таки він тут, незважаючи на Ейрікові вмовляння та буркотіння. Рудий, звісно ж, має рацію, а Мартін, завжди такий розважливий і обережний, зараз чинить усупереч здоровому глузду.

Весь цей час вони з Ейріком ховалися в одному з гротів на скелястому узбережжі, де знайшлося місце й для обох коней. Ейрік вряди-годи ходив по провіант у Лімасол і приносив новини. Серед них були й добрі: запеклий ворог Мартіна Вільям де Шампер вирушив битися із самозванцем Ісааком. Але поганих звісток теж було доволі. Найгірше те, що торговельні судна стояли в порту, а флот Річарда крейсував уздовж берегів острова, і не було щонайменшої можливості покинути Кіпр.

Ейрік був засмучений тим, що Санніва й люди Джоанни невтомно його розшукували, і одного разу йому насилу вдалося вислизнути від них у Лімасолі.

– Я на власні вуха чув, як вона розпитує про лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане і про його зброєносця – високого рудого варанга. Яка ж уперта дівиця, клянуся молотом Тора!

– Мабуть, це їй наказала Джоанна, – зауважив Мартін.

Рудий скорчив звірячу гримасу.

– Схаменися, малий! Твоя райська пташка нині морочить голови знатним лицарям і лордам, роз’їжджає в почті королеви й сама схожа на вінценосну особу. Здався їй якийсь лицар-волоцюга, коли до її ніг схиляються розряджені жевжики на кшталт Роберта Лестера і цього опоясаного мечем прелата, єпископа Солсбері!

Мартін навіть оком не зморгнув, але згодом прискіпливо розпитав про все Ейріка, і, дізнавшись, що Джоанна доволі часто вирушає на прогулянки до бухти біля старовинного маяка на розі, сказав раптом, що хоче з нею побачитися.

Ейрік сердився, тим паче, саме того дня він довідався: завтра порт Лімасола покидає корабель, на якому повертається в Палестину магістр ордену Святого Івана. І не виключено, що їм вдасться приєднатися до очільника госпітальєрів. Проте Мартін наполіг на своєму, хоч яка нікчемна була надія на випадкову зустріч.

Але вона тут! Мартін бачив, як жінка спішилася й заглибилася в хащі, ведучи за повід коня. І зробив крок назустріч.

Вони рвучко й міцно обнялися. Обоє не промовили й слова – просто завмерли, услухаючись у шалений стукіт своїх сердець. Потім Джоанна підвела до нього лице, і він укрив його швидкими, несамовитими, сповненими пристрасті поцілунками. Зараз він міг би повалити її на траву і взяти так, як брав завжди, коли хотів, і вона не впиралася б… На це немає її волі!

І все ж вона відсторонилася й промовила, досі важко дихаючи:

– Неможливо, коханий мій! Якщо я бодай трохи затримаюся, по мене негайно пошлють охоронців. Краще приходь у Лімасол. Санніва приведе тебе до мене. Де твій Ейрік?

До чого тут Ейрік? Мартін не відразу збагнув, про що каже Джоанна. Потягнувся до неї, знову обійняв. Цілував їй очі, вдихав цей характерний для неї запах солодких вершків, що так його збуджував. Її запах…

Несподівано він вловив ще й інший аромат – солодкий запах амбри, що оповивав її. Он воно як: англійська дівчинка навчилася пахтитися на східний лад. Однак амброю користувалася і Руф…

Мартін здригнувся, згадавши наречену, і вмить отямився. Блискавично промайнула думка: «Нащо я шукаю зустрічей із Джоанною, коли вже виконав усе, що від мене вимагалося й вона більше не грає жодної ролі в наших планах?»

Проте він був тут. Небезпечна дурниця. Гірше – помилка!

Повагом, немов розриваючи таємні пута, він відступив від Джоанни й обернувся до коня, вдаючи, що поправляє попругу. Жінка рвонулася за Мартіном, припала до нього:

– Я наче й не жила без тебе, коханий! Де ж ти був увесь цей час?

Її голос непередавано вплинув на лицаря. Йому знову нестерпно захотілося обійняти її, та натомість він відповів щось цілком правдоподібне: мовляв, воював у загонах короля Ґвідо.

– Мій брат теж там був, – мовила Джоанна, пестячи його вигоріле волосся. – Ти його бачив? Але зараз він уже в Лімасолі. Мабуть, ти повернувся разом із ним?

– Ми поверталися в одному загоні, однак я не мав змоги з ним поспілкуватися, – стримано сказав Мартін. – Твій брат, любонько, – маршал тамплієрів, і він не дуже прихильний до лицарів нашого ордену.

Вона не надто вдумувалася у зміст його слів, бо головним було єдине – «любонько». Серце її розтало, однак знову бентежно забилося, коли Мартін повідомив, що вже завтра відпливає в Палестину на кораблі магістра Неблуса. Це теж звучало цілком логічно – як лицар-іваніт, Мартін зобов’язаний вирушити за верховним очільником свого ордену.

Утім, він одразу ж дорікнув собі: у його справі ніколи не можна казати правду, навіть частково.

Але Джоанна зрозуміла тільки те, що вони мають розстатися. Можливо, назавжди.

– А як же я? – глухо запитала

Відгуки про книгу Лазарит - Симона Вілар (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: