Віднайдений час - Марсель Пруст

дукиня Германтська, підкреслюючи цим враження минулого часу. Вона сумно поглянула в далечінь, а проте й собі не забула згадати червону сукню. Я попросив описати її мені, до чого вона взялася залюбки. «Нині ніхто такої не надіне. Але тоді такі сукні носили». — «Чи ж вони були негарні?» — спитав я. Вона боялася, як завжди, дати комусь козир своїми словами, сказати щось таке, що уйняло б їй чести. «Чому ж, мені вони дуже подобалися. Тепер у них не ходять, бо так уже не шиють, але ця мода ще повернеться, кожна мода повертається, і на сукні, і на музику, і на малярство», — додала вона з притиском, убачаючи в цій філософії щось оригінальне. А проте жаль, що вона старішає, знову нагнав на неї втому, з якою змагалася усмішка: «А ви певні, що я тоді мала червоні виступці? А часом не золоті?» Я запевнив, що мені це добре упам’ятку, не згадуючи обставин, які дозволяли мені так твердити. «Як мило з вашого боку пам’ятати це», — розчулилася вона, бо жінки називають «чимось милим» нашу пам’ять про їхню вроду, як маляри — наше захоплення їхніми картинами. А втім, хоч би як далеко ми сягнули в минуле, про таку розумну жінку, як дукиня Ґермантська, забути не спосіб. «А пам’ятаєте, — залебеділа вона, наче віддячуючись за спогад про сукню та черевички, — як ми з Базеном вас підвозили того вечора? До вас мала прийти дівчина, по півночі. Базен ще засміявся на думку, що вас візитують о такій порі». Справді, того вечора, після рауту в принцеси Ґермантської, до мене мала загостити Альбертина. Я пам’ятав це незгірш, як дукиня, я, кому Альбертина була тепер так само байдужа, як була б байдужа дукині Германській, якби та навіть знала, що дівчина, через яку я не міг до них прийти, була Альбертина. Лише потому як збігло багато років, бідолашні небіжчики покидають наші серця, їхній безбарвний тлін і далі змішується з подіями минулого і зліплює їх докупи. І хоча ми більше їх не кохаємо, буває так, що, пригадуючи якийсь покій, алею чи дорогу, де вони опинилися в певну годину, ми мусимо, аби заповнилася їхня ніша, якось про них натякнути, не тужачи за ними, не називаючи їхніх імен, не з’ясовуючи навіть, ким вони нам доводилися. (Дукиня Ґермантська навряд чи знала, ким була дівчина, яка мала прийти того вечора, і якщо взагалі довідалася і говорила про це, то лише тому, що пора та обставини були незвичайні.) Ось які останні й радше непривабливі форми людської тривкости!

Поверхові судження дукині Германтської про Рахиль зацікавили мене тим, що показували нову годину на циферблаті. Бо дукиня не менше, ніж Рахиль, пам’ятала про вечір, влаштований для цієї акторки, і цей спогад не зазнав ані найменшої зміни. «Бачте, — сказала вона, — мені тим цікавіше її слухати, слухати, як їй плескають, що я сама її вискіпала, оцінила, взялася її просувати і накидати, коли її ще ніхто не знав і всі з неї кепкували. Так, мій лебедику, вас це дивує, але перший дім, де вона виступила прилюдно, був мій дім! Так, усі ці так звані авангардисти, як-от моя свіжоспечена кузина, — тут вона іронічно показала на принцесу Ґермантську, яка для Оріани назавжди зосталася пані Вердюрен, — залишили б її здихати з голоду і не рачили б її вислухати, а я, упевнившись, яка це цікава особа, запропонувала їй гонорар за виступ у моєму домі перед найдобірнішим товариством. Можу сказати, хоча слова мої претензійні й дурні, бо, власне, талант не потребує нічиєї ласки, що то я її відкрила. Звичайно, вона обійшлася б і без мене». Я заперечливо скинув рукою і побачив, що дукиня Ґермантська ладна вже стати на протилежну позицію: «Як? Ви вважаєте, що талант потребує підтримки? Когось, хто явив би його на денне світло? Що ж, може, й ваша правда. Цікава річ, ви повторюєте сказане мені колись Дюма. При такій годині я дуже рада, що якось прислужилася, хай навіть тріньки, на ніготь, звичайно, не самому талантові, а славі такої великої акторки». А втім, дукиня Ґермантська воліла розлучитися з думкою, що талант, подібно до чиряка, визріває сам собою, не лише тому, що так було для неї бажаніше, а ще й тому, що, приймаючи нових прибульців і втомлюючись, вона стала скромніша і питала чужої думки та ради, щоб виробити своє ставлення. «Вам можна і не казати, — вела далі дукиня, — що ця розумненька публіка, так званий бомонд, не тямить ні бе ні ме. Протести, сміх. Даремно я казала: «Се цікаво, се втішно, такого ще не було», — мені не вірили, як не вірили ніколи. Так само вийшло і з тим, що вона тоді декламувала, щось із Метерлінка, тепер він дуже відомий, а тоді всі з цього сміялися, а я вважала, що це чудово. Мене аж диво бере на думку, що така селючка, як я, вихована, як усі провінційні панночки, відразу все це полюбила. Чому, звичайно, не змогла б сказати, але мені це подобалося, глибоко мене зворушувало; бачте, Базен, сам не вражливого десятка, дивом дивувався, як на мене це вплинуло. Якось він мені сказав: «Не хочу, щоб ви слухали цю бридню, ви стаєте від цього хора». І це правда, мене вважають за суху й стриману жінку, а всередині у мене — клубок нервів».

У цю мить сталося щось несподіване. До Рахилі підійшов лакей і сповістив, що Бермині дочка та зять хотіли б із нею побалакати. Ми вже знаємо, як Бермина донька чинила опір чоловіковому бажанню попросити у Рахилі запрошення. Та коли запрошений молодик відійшов, злість молодої пари на матір зросла, обох дратувала думка, що інші бавляться, — словом, використавши момент, коли Берма пішла, харкаючи кров’ю, до себе, вони вичепурились як стій, узяли мотор і, непрохані, заявилися до дукині Ґермантської. Рахиль, здогадуючись, у чому сіль, у душі вдоволена, наприндилася і сказала лакеєві, що зараз вона потрібна тут, отож хай вони пояснять у цидулці свій дивацький учинок. Лакей повернувся із карткою, де Бермина дочка набазграла, що вони з чоловіком не могли опертися спокусі послухати Рахиль і просять її дозволу зайти. Рахиль посміхнулася: привід був ідіотичний, але вона тріумфувала. Вона звеліла відповісти, що, на превеликий жаль, її виступ уже скінчився. У сінях, де заждалося подружжя, лакеї вже смішкувалися із двох не-вдах-прохачів. Присоромлена афронтом, Бермина дочка згадала, що супроти