Спокута - Ієн Макьюен
Таксі звернуло навпростець через бічні вулички Блумсбері, повз будинок, де жив мій батько після другого свого одруження, і повз напівпідвальну квартиру, в якій я жила й працювала протягом п’ятдесятих років. Після певного віку поїздка містом навіює невтішні роздуми. Громадяться адреси померлих людей. Ми проїхали площею, де Леон героїчно опікувався дружиною, а потім вирощував своїх гамірливих дітей із такою відданістю, яка всіх нас дивувала. Колись я теж стану лиш побіжною згадкою для пасажира в таксі, що проїздить повз мене. Це дуже популярний коротший шлях — внутрішнє кільце Риджентс-Парку.
Річку ми переїхали мостом Ватерлоо. Я навіть посунулася на сам краєчок сидіння, щоб охопити поглядом свою улюблену панораму міста, і коли повертала голову від собору святого Павла ліворуч до Біґ Бена праворуч, а між ними вся пишнота туристичного Лондона, то почувала себе фізично справною і розумово здоровою, незважаючи на головні болі й певну втомленість. Навіть добряче підтоптана, я відчувала себе такою самою, якою була завжди. Це важко пояснити молодим. Ми можемо виглядати справжніми динозаврами, але все одно не становимо якогось окремого племені. Хоча за рік чи два я вже втрачу право на подібний традиційний протест. Важко хворі, психічно неврівноважені — це інша, нижча раса. І ніхто не переконає мене в протилежному.
Мій водій вилаявся. За рікою дорожні роботи вимусили нас їхати в об’їзд у напрямку старого Каунті-Холу. Коли ми звернули там на манівці в напрямку Ламбета, я мигцем побачила госпіталь святого Томаса. Він був зруйнований під час бомбардувань Лондона — мене, Богу дякувати, тоді там не було, — а споруджені нові будівлі разом із вежею — це національна ганьба. Мені випало працювати в трьох госпіталях — в Олдер Гей і в Королівському східно-суссекському, а також у госпіталі святого Томаса, — і я об’єднала їх у своїй розповіді, щоб зосередити все, що зі мною відбувалося, в одному місці. Дуже зручна умовність і одночасно найменша моя погрішність проти істини.
Дощ уже трохи вщух, коли водій розвернувся просто посеред вулиці в протилежному напрямку, щоб під’їхати до головних воріт музею. Зайнята пошуками своєї сумочки, діставанням двадцятифунтової банкноти, розкриванням парасольки, я тільки після від’їзду таксі помітила машину, що стояла перед нами. Це був чорний «ролс-ройс». Якусь мить мені здавалося, що вона порожня. Насправді ж водій був такий маленький, що його майже не було видно за кермом. Я не впевнена, що те, про що я збираюся розповісти, справді можна назвати вражаючим збігом обставин. Час від часу я думаю про Маршалів, коли бачу запаркований «ролс» без водія. За стільки років це вже стало звичкою. Вони часто з’являються в моїх думках, найчастіше не викликаючи ніяких конкретних почуттів. Я вже звикла до думки про них. Вони все ще час від часу з’являються в газетах у зв’язку з їхнім фондом і всім тим добрим, що він робить для медичних досліджень, чи з колекцією, яку вони подарували галереї Тейт, чи з їхнім щедрим спонсоруванням сільськогосподарських проектів у Центральній Африці. Чи у зв’язку з її прийомами або з їхніми шаленими судовими переслідуваннями вітчизняних газет за дифамацію[26]. Тому не було нічого дивного, що я подумала про лорда й леді Маршал, підходячи до тих масивних гармат перед музеєм, але пережила справжній шок, побачивши, як вони спускаються сходами мені назустріч.
Їх проводжала група офіційних осіб — я впізнала директора музею — і один фотограф. Двоє молодих людей тримали парасолі над головами Маршалів, коли ті спускалися сходами біля колон. Я трошки затрималася, уповільнивши кроки, але не стала зупинятися, щоб не привертати до себе уваги. Надійшов час для рукостискань, якесь зауваження лорда Маршала зустріли добродушним сміхом. Він спирався на ціпок, лаковану паличку, яка, як мені здається, стала в нього чимось на кшталт фірмового знаку. Він із дружиною і директор постояли перед камерою, потім Маршали пішли, супроводжувані молодими людьми в ділових костюмах і з парасольками. Музейне начальство залишилося на сходах. Мене турбувало те, яким шляхом підуть Маршали, щоб уникнути безпосередньої зустрічі з ними. Вони вирішили обійти гармати зліва, я зробила те саме.
Частково схована за гарматними стволами і їх бетонними постаментами, частково — за своєю нахиленою парасолькою, я залишалася невидимою для них, але сама добре все бачила. Вони йшли мовчки. Його я впізнала по фотографіях. Незважаючи на пігментні печінкові плями й фіолетові набряки під очима, він виглядав нарешті як справжній бездушний плутократ, хоча й дещо всохлий. Вік зіщулив його обличчя і надав вигляду, якого йому завжди трошки не вистачало. Меншою стала щелепа, і те, що він схуд, пішло йому на користь. Він не зовсім твердо стояв на ногах і страждав через плоскостопість, але йшов достатньо впевнено для людини вісімдесяти восьми років. З часом навчаєшся свідомо судити про такі речі. Проте він міцно тримався за її руку, а ціпок був не тільки напоказ. Досить часто згадували про те, скільки всього доброго зробив він для світу. Можливо, він прожив життя, загладжуючи свою вину. А може, він просто бездумно пер напролом, живучи життям, яке завжди відповідало його суті.
Що стосується Лоли — моєї великосвітської кузини, запеклого курця, — то ось вона переді мною, така ж худа й спритна, як хорт, і така ж вірна. Хто б міг таке подумати? Тут вона зуміла, як кажуть, ухопити Бога за бороду. Може, це прозвучить неприємно, але саме так я
