Спокута - Ієн Макьюен
Прозвучало це так глупо, так недоречно, ніби вона розбила улюблену кімнатну рослину або забула про чийсь день народження.
Робі м’яко сказав:
— Просто зроби все, що ми тобі казали.
Оте «просто» прозвучало майже примирливо — але не зовсім, ще ні.
— Звичайно, — сказала вона, а тоді повернулася й пішла, знаючи, що вони дивляться їй услід, як вона заходить у касовий зал, перетинає його. Вона купила квиток до станції «Ватерлоо». Коли підійшла до контролера, озирнулася, але їх вже не було.
Вона показала квиток і увійшла в тьмяно-жовте світло, до рипучого, розклекотаного ескалатора, який поніс її вниз, у витворений людським диханням вітерець, що піднімався з темних глибин, дихання мільйона лондонців, яке студило їй обличчя й шарпало капюшон. Вона спокійно стояла, дозволяючи, щоб її несло вниз, вдячна за те, що може рухатися без болю в п’яті. Її дивувало, якою вона почувалася заспокоєною — і лише трішечки зажуреною. Чи була вона розчарована? Навряд чи вона чекала, що буде прощена. Те, що вона відчувала, було більше схоже на тугу за домом, хоча для цього й не було підстав, бо не було дому. Але їй було тужно покидати сестру. Саме сестри їй не вистачало — точніше, сестри разом із Робі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не змогли вбити його. І це втішало її, поки вона занурювалася в глибини під містом. Як Сесилія притягла його до себе очима. А ця ніжність у її голосі, коли вона кликала його повернутися зі своїх спогадів, з Дюнкерка, з тих доріг, які привели його туди. Колись вона так говорила часом із нею, коли Сесилії було шістнадцять, а вона була шестирічною дитиною, і весь світ навкруг був лихим. Або вночі, коли Сесилія приходила рятувати її від кошмару й забирала до себе в ліжко. Прокидайся. Це лиш поганий сон. Брайоні, прокидайся. Як же легко забулася ця бездумна родинна любов. Вона зараз линула вниз, крізь тьмяне брунатне світло, майже на саме дно. Інших пасажирів не було видно, і повітря раптом застигло. Вона була зовсім спокійна, коли обдумувала, що їй треба буде зробити. Записка батькам і офіційна заява заберуть дуже мало часу. Потім вона буде вільна весь день. Вона знала, що від неї вимагається. Не просто лист, а новий варіант, спокута, і вона готова була почати.
БТ
Лондон, 1999
Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі — на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.
Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям — все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.
Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!
Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена
