Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

став тоді? Спожитим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гра красивих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте! Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, у нас різні шляхи, але це теж лиш так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки перебороти. Прощайте! З кожним днем у нас щось помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не знищується, і той, хто нічого не хоче втрачати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними губами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ви залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам’яті.

Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. У руці в мене — пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один з них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда.^Управитель одразу ж запропонував мені замість чека солідну суму марок за чорним курсом. Та я взяв чек — він ось тут, зі мною, в кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати репрезентабельний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в уявних лакованих черевиках, хвалю бога і молюсь на тебе, Ізабело. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я — мандруючий капіталіст, коли захочу — «Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене виблискує пляшка з напоєм, яким фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І я п’ю під сірим муром, який відокремлює мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від майора розсудливості Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою родильний будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені тільки тепер спадає на думку, що він стоїть так близько від божевільні… А я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це майже не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитись майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я послужив науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншої будівлі! Очевидно, він зробив це без будь-якої іронії, бо ж авторами найкращих у світі жартів завжди є серйозні люди. І все ж таки — прославимо наш розум! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабело, одержала його назад, цей дар данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це значить наближатися до смерті. Той, хто завжди має рацію, стає чорним обеліском. Пам’ятником!

Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».

Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.

Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо центральною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку, а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.

Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.

— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.

— Безперечно.

Ми саме підходимо до Нового ринку.

— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої допомоги. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашої компанії.

— Ти теж тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.

Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за нас.

Ми проходимо повз них.

— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.

Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.

— І лисого! — вигукує інший, показуючи на Георга. — Бий їх!

— Біжи, Лізо! — каже Георг.

Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.

— Боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.

Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.

Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером, приєднався до нас у «Кафе-Централь».

— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!

— Прикривайте тил! — наказує Георг.

Наказ правильний, однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його втиснули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.

Поки що ми тримаємось купи.