Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Ти — вождь!.. Ти — вождь!.. Спартак!.. Ти — вождь!.. — повторювалися вигуки тридцяти-сорока тисяч голосів.

Коли цей шум почав ущухати, Крікс дав знак, що хоче говорити.

— Тут присутні сто тисяч озброєних гладіаторів. Та коли б нас було навіть сто чоловік, лише один може й повинен бути нашим полководцем… Тільки переможець під Аквіном, Фунді, Камеріном, Нурсією і Мутіною може і повинен бути нашим вождем!.. Хай живе Спартак-полководець!

Долиною, берегами Панара прокотився могутній, страшенний рев:

— Хай живе Спартак-полководець!

Обурений фракієць опирався цьому обранню, над усе силкувався відвести настирливі прохання своїх друзів. Але всі командири легіонів і найпершими Арвіній, Орціл, Гай Ганнік, а за ними всі шістдесят п'ять воєнних трибунів і всі послані від маніпул та загонів центуріони, декуріони — всі вперто наполягали, щоб він залишився на чолі гладіаторського війська. Спартак був, видимо, зворушений цим величним проявом любові і поваги до себе з боку своїх хоч і непокірних товаришів і нарешті промовив:

— Ви цього бажаєте?.. Хай буде так. Я згоден, бо розумію, що обрання іншого неминуче привело б вас до кривавих чвар. Я готовий битися пліч-о-пліч з вами і вмерти на чолі вашого війська.

В топ час коли всі йому дякували — одні цілували його одяг, руки, інші голосно звеличували його доблесть, його перемоги, — він з сумною усмішкою додав:

— Я не сказав, що обіцяю привести вас до перемоги, бо я не дуже вірю в успіх цієї безрозсудної війни. Та як би там не було, ми підемо на Рим. Завтра вирушимо до Бононії.

Таким чином, Спартак змушений був узятися за справу, яку вважав безуспішною. Другого дня, знявшись з табору, військо рушило через Бононію до Аріміна.

Але в рядах гладіаторів ослабла дисципліна, поширилася неслухняність перед старшими, і це грізне військо, яке під командуванням мудрого полководця — Спартака здобуло стільки блискучих перемог над арміями народу, першого серед народів того часу, це військо почало розпадатися під впливом жадоби грабунків.

І хоч як Спартак забороняв, але то один легіон, то другий, а то й кілька разом нападали на міста сеннонів, по землі яких проходило військо, і нещадно грабували. Це завдавало подвійної, дуже небезпечної шкоди: гладіаторські легіони втратили гідність дисциплінованого війська, перетворилися на орди розбещених грабіжників і викликали в пограбованого населення ненависть. А довгі вимушені зупинки уповільнювали швидкість переходів, що досі була головним секретом перемог Спартака.

Легше уявити, ніж описати обурення Спартака. Спочатку він лютував, картав, лаяв тринадцятий легіон, яким командував Гай Ганнік, бо саме цей легіон подав іншим приклад грабіжництва. Та йому тільки на короткий час пощастило зменшити, але не викоренити це зло. Через два дні, коли військо йшло до Фавенції, п'ятий, шостий і сьомий легіони, які були у хвості колони, завернули до І моли і вщент пограбували її. Дійшло до того, що Спартак і Крікс мусили повернутися назад з трьома фракійськими легіонами, щоб приборкати і привести до порядку грабіжників.

Тим часом до Рима дійшли звістки про поразку обох консулів і розгром претора Цізальпінської Галлії, і це викликало страшенний переполох. Незабаром, коли долетіла новина про намір гладіаторів іти на Рим, населення й Сенат охопив ще більший жах.

Коміції для обрання консулів на наступний рік іще не збирались, і після поразки консулів Лентула та Геллія дуже зменшилась кількість кандидатів, які домагалися обрання на цю високу посаду. Проте саме пі поразки запалили Гая Анфідія Ореста бажанням просити консульства. Він твердив, що не винен за поразку біля Фунді, яку потерпіло від Спартака його невелике військо. Адже консули, маючи шістдесят тисяч бійців, теж зазнали розгрому, і тому невдачі консулів під Камеріном та Нурсією виправдують його, Ореста, невдачу, бо, мовляв, поразка під Фунді була для римлян менш шкідливою, ніж під Камеріном і Нурсією.

Ці доводи були трохи дивні і не зовсім розумні, бо те, що він завдав меншої шкоди, ніж інші воєначальники, аж ніяк не доводило доблесті самого Анфідія Ореста. Але в Римі про цю війну з гладіаторами склалася така безнадійна думка, що доводи Анфідія Ореста здавалися правильними, та й кандидатів на консульство було настільки обмаль, що на ці високі пости на наступний рік більшістю голосів були обрані не хто інший, як Анфідій Орест і Публій Корнелій Лентул Сура.

А Спартак у цей час не міг продовжувати свого походу на Рим через сваволю і неслухняність тих самих легіонів, які так галасливо вимагали цього походу. Тому він майже на місяць затримався в Аріміні. Відмовившись од командування, він на багато днів замкнувся у своєму наметі, не поступаючись ні перед якими проханнями. І ось одного дня перед преторієм зібралося все військо і на колінах, голосно засуджуючи свої вчинки, прохало просити його і цим примусило Спартака вийти з намету.

Тоді усі побачили, який він став блідий. Душевні муки відбилися на його благородному обличчі. Вигляд у нього був змарнілий, знесилений, очі почервонілі від безсонних ночей.

При його появі гладіатори загомоніли ще голосніше, почулися слова відданості й любові до нього, слова каяття.

Він зробив знак, що хоче говорити. Запала глибока тиша, і він заговорив суворо й зворушливо. Різко, гірко докоряв він легіонам, які через ганебну поведінку перестали бути людьми, обернулися на найпідліших розбишак. Він знову заявив, що залишиться непохитним у своїй відмові йти з ними далі, якщо вони не дадуть йому повного і необмеженого права суворо покарати підбурювачів грабіжництва.

Легіони одностайно згодилися з цією вимогою. Спартак знову прийняв командування гладіаторським військом і почав найсуворішими заходами відроджувати в гладіаторах згаслі почуття обов'язку, запроваджувати найсуворішу дисципліну.

Він засудив до страти найдикішого серед командирів легіонів — нумідійця Орціла, який заплямував себе мерзенним злочином у Бертінорі. Перед строєм усіх легіонів Спартак наказав нумідійцям розп'ясти його на хресті. З його наказу гладіатори відшмагали лозинами і вигнали з табору ще двох командирів легіонів — галла Арвінія та самніта Гая Ганніка і розп'яли на хрестах понад двісті гладіаторів, які проявили особливе звірство під час грабунків.

Після цього Спартак розформував усі легіони і перебудував їх не за національностями, а навпаки, кожну маніпулу, кожну когорту утворив з відповідної кількості воїнів різного походження. Віднині кожна маніпула, що складалася з ста двадцяти чоловік, мала сорок галлів, тридцять фракійців, двадцять самнітів, десять іллірійців, десять греків і десять африканців.

Усі ці легіони Спартак об'єднав у три корпуси: перший, що складався з шести легіонів, віддав під команду