Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
— Що є на дні вашої душі, — підказав хтось.
— Атож, атож, — задоволено підтвердив професор. — Ви тільки повинні вимовляти automatically[204], що спливе вам у ту мить на язик, без будь-який контроль, не стримуючи себе. А я потім буду аналізувати ваші уявлення. That’s all[205]. Усе це я спершу хочу показувати вам на одному кримінальному випадку… м-м-м… одному злочинці, а потім на комусь із присутніх — хто захоче. Well, пан начальник поліції зараз буде розповісти вам про того злочинця. Прошу, пане начальнику.
Начальник поліції підвівся й почав:
— Панове, чоловік, якого ви зараз побачите, — слюсар Ченек Суханек, власник клаптя ґрунту в Забеглицях. Він уже тиждень перебуває під попереднім арештом за підозрою в убивстві шофера таксі Йозефа Чепелки, який зник два тижні тому. Підстави для підозри такі: машину зниклого Чепелки знайдено в повітці заарештованого Суханека; на кермі й під сидінням водія є сліди людської крові. Але заарештований відмагається від усього: твердить, що купив машину у Чепелки за шість тисяч, бо сам хотів стати таксистом. Як з'ясовано, зниклий Чепелка справді казав, що хоче продати к бісу свою стару машину й кудись найнятися шофером; але розшукати його досі не пощастило. Оскільки більш ніяких доказів нема, завтра заарештованого Суханека мають передати до слідчої тюрми на Панкраці… Але я дістав дозвіл на те, щоб наш славетний співвітчизник, професор Роусс, провів на ньому свій експеримент. Будь ласка, пане професоре.
— Well, — сказав професор, який тим часом щось швидко записував, — прошу вас, нехай його привести сюди.
Начальник поліції кивнув, і поліцай увів до зали Ченека Суханека — похмурого чолов'ягу, чиє обличчя ніби промовляло: «Ідіть ви всі знаєте куди! Я вам так просто не дамся, і не сподівайтесь!»
— Підійдіть сюди, — суворо покликав його професор Роусс. — Я не буду вас допитувати. Я тільки буду сказати вам слова, а ви зразу відказуйте мені перше слово, яке вам спаде на думку, розумієте? Ну, почали. Склянка!
— Лайно, — злісно відрубав Суханек.
— Слухайте, Суханеку, — зразу втрутився начальник поліції. —Коли ви не відповідатимете як годиться, вас зараз відведуть на допит, чуєте? І допитуватимуть цілу ніч, затямте! Ну, ще раз.
— Склянка, — знову сказав професор Роусс.
— Пиво, — буркнув Суханек.
— Ну от, голубе, — мовив славетний професор, — бачте, як добре.
Суханек підозріливо зиркнув на нього. Чи нема тут якогось підступу?
— Вулиця, — сказав професор.
— Машини, — знехотя відказав Суханек.
— Швидше треба. Хата!
— Поле.
— Верстат.
— Латунь.
— Дуже добре…
Суханек, здавалося, вже не мав нічого проти такої гри.
— Мати!
— Тітка.
— Собака!
— Будка.
— Солдат!
— Артилерист.
Слово за словом, швидше й швидше, і Суханекові вже ставало навіть цікаво: мов у карти граєш, і чого тільки не пригадується в такій грі!
— Дорога, — кидав йому професор Роусс, не даючи звести дух.
— Шосе.
— Прага!
— Бероун.
— Сховати!
— Закопати.
— Витерти!
— Плями.
— Ганчірка!
— Мішок.
— Лопата!
— Садок.
— Яма!
— Паркан.
— Труп!
Мовчанка.
— Труп, — наполегливо повторив професор, — То ви закопали його під парканом, так?
— Я такого не казав! — крикнув Суханек.
— Ви закопали його під парканом у вашому садку, — рішуче повторив Роусс. — Ви вбили його по дорозі до Бероуна. Кров у машині витерли мішком. Де ви діли той мішок?
— Неправда! — закричав Суханек, — Ту машину я в пана Чепелки купив! Що ви мені хочете пришити?..
— Годі, — сказав Роусс. — Я буду попросити, щоб полісмени пішли туди й пошукали. Але це вже не моє діло. Хай цього чоловіка відведуть. Ось вам, панове, будь ласка: експеримент тривав сімнадцять хвилин. Це дуже швидко. Випадок був легенький, так, дурничка. Здебільшого це триває з годину. Ну, а тепер я буду попросити, щоб підійшов хтось із присутніх, і я буду сказати йому слова. Це буде тривати досить довго, бо я не знаю, який у того добродія secret… Як це буде?
— Таємниця, — підказав хтось із зали.
— Так, таємниця, — зрадів наш видатний співвітчизник. — Таємниця. Це забере в нас багато часу, перше ніж той пан буде розкрити перед нами свою вдачу, своє минуле і свої найпотаємніші ideas…
— Думки, — підказав голос із публіки.
— Well. Ну прошу, панове, хто хоче піддавати себе аналізові?
Настала пауза; дехто в залі захихотів, але ніхто не ворухнувся.
— Прошу, — повторив професор Роусс. — Адже це не боляче.
— Ідіть ви, колего, — шепнув міністр внутрішніх справ міністрові юстиції.
— Іди ти, як представник своєї партії, — підштовхував депутат депутата.
— Пане начальнику відділу, може, ви? — заохочував урядовець колегу з іншого міністерства.
Всім ставало вже трохи ніяково, але ніхто не підводився.
— Прошу вас, панове, — втретє сказав американський учений. — Ви ж не боїтеся виказати себе?
Тоді міністр внутрішніх справ обернувся назад і просичав:
— Ну йдіть уже хто-небудь, панове!
Десь у задніх рядах хтось скромно кахикнув і підвівся; то був худорлявий, уже немолодий чоловічок у приношеному костюмі. Від хвилювання в нього аж борлак ходив угору й униз.
— Я… м-м-м… — несміливо почав вія. — Коли ніхто… тоді я дозволю собі…
— Йдіть сюди, — владно перебив його американець. — Сядьте. Кажіть те, що перше спаде на думку. Не задумуйтесь, вимовляйте слова несвідомо, mechanically[206]. Зрозуміли?
— Так, прошу, — охоче відповів піддослідний, трохи збентежений перед такою високою публікою; потім прокашлявся й налякано закліпав очима, ніби учень, що складає випускні іспити.
— Дуб, — випалив на нього вчений.
— Могутній, — прошепотів старий.
— Як, пробачте? — перепитав учений, не зрозумівши.
— Лісовий велетень, — несміливо пояснив піддослідний.
— А… Вулиця.
— Вулиця… вулиця в урочистих шатах.
— Що ви маєте на увазі?
— Якесь свято, прошу. Або похорон.
— Ах, так. То треба було сказати просто «свято». По змозі одним словом.
— Прошу.
— Гаразд. Торгівля.
— Процвітає. Криза нашої торгівлі. Політичний гендель.
— Гм… Установа.
— Яка, пробачте?
— Однаково. Скажіть будь-яке слово, швидше!
— Якби ви спитали «установи»…
— Well. Установи!
— Відповідні! — радісно вигукнув чоловічок.
— Молот!
— І ковадло. Між молотом і ковадлом. Розбив йому голову молотком.
— Curious…[207] — пробурчав учений. — Кров!
