День гніву - Юрій Косач

Підвівся й Морозенко, взявся під боки. Глядів на реґіментаря-шкота чорним глибезним зором і сміявся про себе. Звужувались розрізи його очей від нечутного глибинного реготу.

— Спробуй, вашмосте генерале, прошу тебе.

І чекав.

За полотнищем шатра гомоніли люди. Торгувались за дуван. Жартували й приказували. Говорили нетверезі воєнні люди. А дедалі голоси зливались, поглинав їх стосотлінний гул табору, що бурхав, клекотів, переливався.

Морозенко чекав. А Перебийніс зітхнув, відвів нарешті очі, налиті оливом, сів, як туча, на свою колоду, розщібнув коміра.

— Чого ж хоче гетьман, — спитав, не дивлячись на Морозенка, — що йому треба від мене?..

Морозенко перейшов до справи. Під Чолганським Каменем уже зібралось рушення. Надходять день у день нові компути. Якихось тридцять п’ять тисяч кінного війська й піхоти, а ще ж челядь і обозний мотлох — до сто тисяч всіх, напевно. Не дармували пани під час перемир’я, але й пан Богдан не дармував, веде силу з собою, буде з ким стати в полі. Прийшли полки з Лівобережжя, татари стоять з Піріс-агою на Синіх Водах. Помірятись буде з ким. І вже час. Не скаже ніхто, що нашою волею проллється знов християнська кров. Річ Посполита того хотіла, дурила нас комісіями, а в секреті готувала нам загибель. Таємно збирала військо, а підло й прелесно хотіла розвести нас із татарами й напускає увесь час Москву на нас. Що досі не йдуть пани на волость, тому лиш причиною незгода між реґіментарями. Шляхта хоче Тишкевича й Любомирського мати гетьманами, а наставлено Остророга, молодого Конецпольського й Заславського. Чи сприяє нам Юрій Оссолінський, питаєшся? Ні, переконався пан Богдан у його хитрості, як і в Кисілевій. Обидва м’яко стелили, а спати твердо. Єдина з того всього мисль: валечно відбитись мечем. Тим більше, що глядять на нас інші потенції і готові будуть нас секурувати, коли переконаються про нашу силу. Добре добував єси, мості генерале, Ярему, шкода тільки, що не добув, але тепер досить того, жде тебе пан гетьман до спільної воєнної іграшки й, дасть Бог, до вікторії.

— Де стоїть гетьман? — спитав Перебийніс, все не глядячи на Морозенка.

— У Команівцях.

— Коло Маркушів?

— Так, туди, до Пиляви.

— Добре, — сказав шкот, — слухав я тебе, мості полковнику. Прости мені мою гордість, ти ж мій гість. Їдь собі вільно.

— А ти?

— А я подумаю, — посміхнувся Перебийніс, — думав же стільки неділь пан твій Богдан, а мені хіба не годиться? Може, й зір попитаюсь, адже ж пан Богдан і собі їх питається, Скорпіона і Марса сузір’їв?

Морозенко кипів, але мовчав. Чортів шкот знав собі ціну. Дав би пан Богдан йому, Морозенкові, волю, — розігнав би цю всю галайстру, а її ватажка таки привів би в ланцях. Перебийніс відгадав його мислі, посміхнувся, за ним була нині сила, може, завтра її не буде, як схоче того фортуна, але нині його, упертого шкота, щастя.

Втім, ранений на ложі заворушився й зойкнув. Перебийніс підбіг до нього.

— Хто це, що так його лелієш? — спитав Морозенко.

— Вістовець мій любий, Кирик.

Реґіментар сів на ложе й відгорнув кожуха. Аж просвітлів увесь. Його гранітне, важке лице здригнулось, він забув, що не сам у шатрі, й посміхався, й щось шепотів під колючим вусом. А Морозенко взяв зі стола, де були розложені мапи, ліхтарню — присвітив ближче, в саме лице раненому, що ще не розкрив очей…

— Кого ж бачу я се? Боженьку мій, невже?..

Кирик від цього голосу відкрив очі. Пізнавав чи маячив:

— Станіславе… Пане Мрозовицький, азали ж ви це?..

Він дивився, з окрутним жалем глядів на це вихудле, прозоре хлоп’яче личко, з глибоко затіненими очима, на цю дрібну постать, що знічев’я стала такою знайомою, під кошлатими бурками й кожухами, на ці долоні, що так кволо, так восково світились…

— Ви це, мості Мрозовицький?..

Пробувала посміхнутись, але посміх так і завмер на змерклих устах: на її долоню лягла вузлувата рука реґіментаря. Здригнулась, відвела очі від Морозенка й так глибоко, так страшно, мов зачаклована, вдивлялась у шкотове лице.

— Азали ж пристоїть тобі тут бути? — тихо промовив Морозенко. — Там твої батько-мати шлють гінців, у таборі з нами твій брат, Олександер… Тож-то буде радість, коли тебе привеземо… Прошу тебе… — змовкнув. Дівчина слухала його, може, й збагнула, чого хоче. Але її настирливо чаклували непорушні залізні очі, гаспидів погляд. Жар бив від неї, фебра не вгавала, але шалена снага її відволодувала. Уста наливались щобагряніше, щопристрасніше, й в очах мерехтіла така неймовірна, така палюча полумінь. Як нестримна загибель, як забуття, як прірва… І промовила тихо, зовсім тихо:

— Пам’ятаєш, вашмосте, що ти, від’їжджаючи зі Львова… переказав… отцеві Мокрському для мене… Азали ж не пам’ятаєш: …над смерть за отчизну нічого сладшого, нічого милішого бути не може… не може…

* * *

Морозенко вийшов із шатра. Срібно дзвеніла зоряна ніч. З бору било гострим холодком, молодою сосновою пахіттю. З густої молочної мряки, що лягала біля наметів, виринув Римша. Коні порскали, подзвонювали збруєю. Морозенко став у стрем’я.

— Хвалити Бога, — підстрибував за ним на бахматику майстер Транквіліон, — мерщій з того гнізда. То ж то левенці, то ж то андибери, то ж то розбійницький реґімент, прости Боже, то ж їм попадись, голубе, обчистять до нитки, шахрують, а лярони, а злодюги, а шельми, відіграюсь же я вам…

Він програв реґіментарському шелвахозі[469] і чересок з дукачами, й сережки, й берендійку[470] на двадцять набоїв.

— Рекгедіц, нічого більше. Намовить же тепер мене Полегенький до цього гемонського полку, чорта з два! Нехай сам воловодиться зі своїм Максимцем… Я не хочу…

Козацький почет, нарікаючи на негостинність і поганий звичай Перебийносових, сідав на коні. Морозенко виїхав, як туча. І щоб розвеселити його, полковницька сотня почала:

…Гей ви, хлопці, ви, добрі молодці,

гей-гей, не журіться,

Посідлайте коні воронії, гей-гей, у Варшаву,

Та наберем червоной китайки,

Гей-гей, на славу…

Й обоз, що вже спрокволу нишкнув при догоряючих вогнях, пробуркувався. Богданова це струмилась пісня, її знали. Добили ж спілки вони — батько Максим і батько Богдан? Зійдуться в одному наметі, щоб одностайно стати, чи розлетяться, як лист від одного дуба, за вихром?

«…Гей, гей, у Варшаву…» — виводили Морозенкові, а бір відводив їх луною. Раптом Мрозовицький обернувся:

— Знаєш, майстре, кого я бачив у Перебийносовому шатрі?..

— Кого, мості полковнику?

— Княжну Петронеллю Четвертинську…

— Може ж то бути? І схотів, вашмость, так