«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

І ось одного разу випало так, що до вчительки прийшли якісь несподівані гості, і, перепросивши своїх учениць, вона пустила їх додому о дванадцятій замість о першій. Вийшли всі разом з Євгенієм, і тут він побачив знов Реґіну. Була спокійна, як звичайно, тільки Євгенію видалось, що трохи блідіша. Подала йому руку; її рука була гаряча.

Вийшли разом на вулицю. Євгеній, мов причарований, ішов обік Реґіни. Старша панна зараз попрощалася і пішла наліво; обі брюнетки, як кізочки, побігли наперед. Євгеній з Реґіною ішли звільна.

— Позвольте, пані, що вас проведу трохи? — мовив Євгеній, добуваючи всіх сил своєї душі, щоб піддержати розмову.

— Прошу, — промовила вона ледве чутно.

Хвилева мовчанка.

— Пані гнівається на мене? — тремтючим голосом запитав Євгеній.

— Я? На вас? По чім судите?

— Може, помиляюся, але мені здається, що пані весь час уникаєте мене. Разом учимося, а оце вже кілько день ми не бачилися.

— Вам хіба цікаво бачити мене? — з легким усміхом мовила Реґіна.

Євгеній чув, що блідне, що уста його тремтять.

— Як… пані… можуть так… питати?

Мовчанка. Євгеній робить страшенні зусилля, щоб опанувати своє зворушення. Він чує, що сей момент мусить рішити його будущину, що, що тепер утратить, того не спіймає до смерті.

— Я чуюся винуватим супроти пані.

— Ви проти мене?

— Так, пані. Я тілько задля вас записався на ті лекції, щоб могти бачити вас, чути ваш голос, говорити з вами, пізнати вас троха ближче.

— Не розумію, пощо вам се може придатися, — мовила Реґіна.

— Я й сам не розумію, — відповів трохи сміліше Євгеній. — Та я й не застановляюся над тим. Що мені будуще? Що мені минуле? Я знаю тілько теперішнє, знаю тілько, що бачу вас, чую ваш голос.

— Я не співачка, — з насміхом відповіла Реґіна, — нема над чим так дуже уноситися.[146]

— Ах, пані! Всі співачки світу для мене не варті того, що одно слово з ваших уст.

— Ви, як бачу, поет?

— Ні, пані, я юрист.

— То, може, не випадає юристові говорити так поетично?

— Але й юрист має серце, а серце в певних хвилинах не дбає про параграфи і знаходить свою властиву мову.

В часі тої розмови Євгеній ішов, похиливши лице і вдивляючися в тротуар. На лице дівчини, що йшла обік нього, не був би глянув ні за які скарби в світі. Він не знав, яке враження зробили на неї його слова, і боявся навіть думати про се. Він дивувався своїй смілості, що міг так говорити з нею, і прокинувся тільки тоді, коли вона, подаючи йому руку, промовила:

— Дякую за супровід і прошу не йти зо мною далі. Отут за скрутом вулиці моє помешкання. До побачення.

Він зупинився. Вона щезла, а він звільна пішов у противний бік, довго блудив по різних площах і заулках, поки вийшов на ринок, і потім ніяк не міг пригадати собі, де се було, де вона покинула його і де її помешкання. Але йому лишилося одно, її слова: «До побачення». Він тулив у своїй душі ті слова мов найдорожчий скарб, і вони справді в одну мить перемінили весь його дотеперішній настрій. Вони додали блисків сонцю, блакиті небу, обілляли золотом сірі міські мури, перлами вимостили вибоїсту вулицю, пахощами освіжили затхле міське повітря, роз’яснили радощами людські лиця, наповнили весь світ розкішшю, любов’ю і нечуваною силою. У Євгенія широко дихали груди, блищали очі, в голові фуркотіли дикі, смілі та енергічні думки; він мав те чуття, що відніс якусь велику побіду, здобув щось безмірно цінне, був хвилину в раю і виніс відтам такий скарб, якого йому вистане на озолочення цілого, хоч би й як нещасливого життя.

XVІІ

Тепер пішли один за одним такі чудові, золоті дні, що Євгеній і досі згадує їх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усіми весняними чарами і пахощами. Тепер, на віддаленні десятьох літ, відгороджені безоднею муки і безнадійності, ті дні видаються йому одною хвилиною, блискучим островом, що пишається над самим гирлом водопаду. І йому здається, що він плив побіля того острова з шаленою бистротою, хоч і в ту пору мав ілюзію, що стоїть на місці; він так сильно, всею душею, всіми змислами був затоплений у своїй любові, що час і місце не існували для нього, і він прокинувся тільки тоді, коли було по всьому і щасливий острів пропав для нього навіки.

І чим, властиво, він був такий щасливий у ту пору? Він і досі чує подих того щастя, але як воно прийшло, в чім проявляло себе, він не міг би сказати. Він не говорив їй любовних признань, не чув від неї ані найменшого натяку на любов, не цілував її уст, не доторкався її пахучого волосся, ледве що при кождім баченні і розставанні стискав легенько її руку Але він чув, що стіна відчуження не існувала між ними, силою своєї любові чув, здавалось йому, кождий рух її душі, чув тиху гармонію тої душі, любувався кождим поривом її волі. Коли приходив на лекцію, заставав її в салоні; він знав, що завсіди перед його приходом вона встане від фортеп’яна і вийде йому назустріч до салону — часом з котрою з панночок, а часом сама. Вона тихо, лагідно всміхалася, подавала йому руку, часом промовила кілька слів, повних тихої щирості, але далеких від усякого сентименталізму або іронії, привітно, спокійно, натурально, як коли б говорила до любого брата. І ся гармонійність розливалася довкола неї, мов проміння довкола лампи, і під її впливом він робився також спокійним, чистим і щирим. Дикі пристрасті щезали з душі, а натомість розливалася в ній така певність і ясність, немов оцей щасливий стан був вічний, незмінний, одиноко нормальний для людського духа. Він сідав до фортеп’яна і починав грати зразу обов’язкові вправи, потім свої улюблені народні пісні в композиції Лисенка. Він знав, що перші згуки тих чудових акордів відразу змінять фізіономію школи і приваблять до його покою всіх його товаришок. Реґіна приходила остатня. Вона сідала оподалік, але так, що могла бачити Євгенієве лице. Євгеній, граючи напам’ять, не зводив із неї очей. Стрічаючися з нею поглядом, він уже не бентежився, не мішався; так