У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

У Росії знято кілька історичних — чи псевдоісторичних — серіалів, де фігурує Катерина Велика, також на телебаченні демонструються іноземні фільми про неї, і ця масова культура біль­шою мірою впливає на росіян, ніж російський офіціоз. Якщо Катерина і є героїнею, то саме російських феміністок. Як відомо, з фемінізмом ідентифікують себе жінки різної житейської філософії, різних життєвих поглядів. Нерідко погляди, що їх сама жінка вважає феміністичними, містять у собі такі настанови поведінки, коли жінка урівнюється з чоловіком в усіх позиціях, і велика кількість любовних контактів у жінки розглядається як прояв справжньої, не пригнобленої жіночої сутності, як боротьба з патріархатом: якщо чоловікові можна, то й жінці також. Якщо російська імператриця Катерина і стала героїнею, то саме в таких жінок. Зрештою, саме Катерина Велика вважається автором популярного афоризму, який не може не подобатися жінкам: «Женщина не может быть равной мужчине, поелику она — неизмеримо выше». Невідомо, чи мудра Феліца направду прорекла ці слова, але досить і того, що освічене російське жіноцтво їй їх приписує.

Якоюсь мірою в проросійській Україні Катерина несе більше міфологічного навантаження, ніж у Росії. Зрештою, найпишніші міста, збудовані Катериною, знаходяться на території сучасної України, та й землі, приєднані до Російської імперії за «матушки імператриці», належать до Южноросії. То ж гоголівські слова «Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а не встанем!», і сьогодні мають суттєвіший стосунок до Малоросії, ніж до Росії.

Леся Українка є не лише національною поетесою України, а й входить до культурного іконостасу, до якого національні поети потрапляють не завжди. Тяжка хвороба, з якою поетеса боролася впродовж багатьох років, зробила її мученицею за Україну. Доводилося навіть зустрічати такі інтерпретації долі Лесі Українки, коли її хвороба розглядається саме як ініціація великої людини з великою місією. Саме через тяжку хворобу й розкрився геній Лесі Українки. У площині позитивізму це твердження є сумнівним хоча б тому, що жодна людина, і Леся Українка зокрема, не прожила двох життів — одного з хворобою, іншого без, а тому неможливо твердити, на що була би здатна ця обдарована від природи жінка, якби її здоров’я виявилося кращим. Утім, якщо розглядати містичний вимір великої поетеси, то тут ідея мучениці, яка любить свою муку «і їй дає життя», є цілком плідною і творчою.

Opus Magna Лесі Українки, вінцем її творчості традиційно вважається драма-феєрія «Лісова пісня». Цей текст належить до скарбниці української літератури, але водночас «Лісова пісня» є дуже популярною серед українців. Цей текст люблять не лише ті, хто є традиційними читачами класики, а й широкі верстви. Навіть якщо читали його лише один раз у курсі шкільної програми.

«Лісова пісня» є популярним українським народним брендом, яким названо цукерки, кав’ярні, кондитерські, готелі, туристичні центри тощо. І те, що названо святим для кожного українця іменем «Лісова пісня», презентується як найкраще, хай то туристична база на Шацьких озерах, комплект білизни чи жіночі прикраси із самоцвітами. У деяких містах Волині є не тільки вулиці Лесі Українки, як і мало не в кожному населеному пункті України, а й вулиці Лісової пісні. Відбуваються щорічні фестивалі «Лісової пісні» і на Волині, і в столиці України. Музей Лесі Українки в Колодяжному нещодавно відкрив свій філіал — музей «Лісової пісні». А головне, що всі бодай у загальних рисах знають зміст «Лісової пісні» і зворушливо люблять цей літературний твір. І навіть якщо хтось байдужий до «Лісової пісні», то про це мовчить, не дозволяє собі зневажливих зауваг, як це буває з текстами шкільної програми, які «діста­ли». Тут усе не так, бо «Лісова пісня» — це святе. Отже, є всі підстави говорити про «Лісову пісню» як про факт популярної культури, культурне явище, що його можна проаналізувати за класичною культурологічною схемою, яка містить п’ять головних аспектів: створення — споживання — сформовані ним репрезен­тації — пов’язані з ним ідентичності — регулювання цього явища.

Спробуймо зупинитися на всіх цих аспектах.

Тут варто почати від кінця, а саме від регулювання. «Лісову пісню» внесено до шкільної програми. Знаючи технології українського шкільництва, це мало би відвернути від неї всенародну любов, а не прищеплювати її. Але після повісті Івана Франка «Борислав сміється», яку вивчали в радянські часи, а в часи пострадянські замінили не менш нестравним, як на рядового школяра, романом «Перехресні стежки», після поеми тої ж таки Лесі Українки «Давня казка», якою поетеса свого часу зробила щедрий подарунок радянським учителькам, заміненої в пострадянські часи похмурою драмою «Бояриня», драма-феєрія «Лісова пісня» виглядає як текст надзвичайно привабливий, світлий, попри весь її трагедійний пафос. Отже, щодо регулювання: «Лісову пісню» вже давно долучили до шкільної програми з української літератури, в такий спосіб врятувавши ту літературу від повної зневаги з боку українських школярів. Також балет «Лісова пісня», введений до постійного репертуару багатьох оперних театрів, є елементом національно-естетично-патріотичного виховання українських підлітків. Юним українцям неодноразово повторюють, що «Лісова пісня» — це коштовна перлина української літератури. Проте любов до «Лісової пісні» не тільки накидають згори — її підхопили знизу. Тож це — таки явище популярної культури України.

Перейдімо до створення цього шедевру. Всі знають, про це говорять у школі та регулярно нагадують поза школою, гріх не знати, що свою «Лісову пісню» Леся Українка написала дуже швидко, десь за два тижні, і писала вона її у стані творчого екстазу, коли письменник не пише сам, а небесний дух диктує йому. На­писала вона її в Грузії 1911 року в першій половині серпня. Саме в ці дні й відзначаються роковини «Лісової пісні», відбуваються згадані вище фестивалі, зокрема «Лесині джерела» на батьківщині великої поетеси —