Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Він з Петрусем за руку йшов до адміністративного корпусу гравієвою доріжкою, дивувався тиші, наче це був не дитячий санаторій, а притулок для пристарілих — ніде ні малюка, ні дитячого писку, потім здогадався, що зараз, мабуть, тиха година, всі сплять, і раптом відчув, як Петрусева ручка дужче і дужче стискає його руку, ось уп’ється, що не відірвеш, і серце Миколине теж стискалося і стискалось. Йому було б легше, аби він малого справді привіз сюди на лікування, а так не полишало якесь відчуття скореності, печаль гнаного блукальця — на своїй землі, але проклятого блукальця, і печаль ця у ньому росла й гострішала, передавалася, мабуть, і Петрусеві, бо чого ж його пальчики так вп’ялися йому в руку.

Літня лікарка з широким, пласким і добрим обличчям оглядала малого з ніг до голови, придивлялася до білків у очах, просила показати язика і тим часом лагідно розпитувала, як його звуть, скільки років, і, коли Петрусь відповів, вигукнула з овечим задоволенням у голосі:

— О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? — спитала зовсім дурне, бо в карточці було ясно написано, звідки дитина родом.

— Ні, ми з Києва, — сказав Микола.

— А, понятно, понятно, — покивала вона головою, і її широке лице посмутніло, проте в голосі ще бриніло веселе здивування: — Ти смотри, из Киева, а какой щырый.

Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожної волосинки, і Микола отетерів:

— Ви думаєте, у нього воші?

— Не сердитесь, — сказала вона. — Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.

Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:

— Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.

— Він знає російську, — сказав Микола.

Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:

— Арі гинанг, балік-джан[1].

Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.

Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг — маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, — і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…

— Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, — сказав він і всміхнувся Петрусеві. — Увечері я прийду до тебе.

— А от цього робити не треба, — тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. — Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.

У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.

— Ти вибачай, — дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. — Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями — все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.

Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:

— Мій рукопис уже рецензували?

Все-таки спитав, не витримав.

— Я пішов з видавництва, — сказав Микола.

— Пішо-о-о-ов?

— Так, назовсім.

Миколі здалося, що зараз Квашеїда також встане й піде, але він знову був несправедливий до нього. Квашеїда помовчав, стримуючи гикавку, потім спитав:

— І де ж ти тепер?

— На творчій роботі.

— Ну й молодець! — похвалив він. — Я б сам залюбки на все плюнув, та не виходить… Ні, ти не думай…

— Я нічого не думаю, — сказав Микола. — Я знав, що ти й так усе для мене зробиш.

— А чого ж. Скільки хоч тут живи. А ні, давай до мене на дачу. Дешевше обійдеться. І до малого близенько, будеш провідувати. Я знаю, що це таке — одна дитина. У мене теж одне, донька, пальчика врізало, а серце кров’ю обливається. Ми з нею щовечора у жмурки граємося. То це вона знайде мене, регоче, потім і каже: «А тепер я буду шукатися!» От які вони, «шукатися», — сміявся Квашеїда.

Квашеїда сміявся, хтось виголошував тост, але його ніхто не слухав, усі говорили разом, і кожен чув лише себе, обличчя розпливалися в сивому чаді, а в Миколи у грудях знов збирався туман, і маленька гаряча ручка стискала й стискала його руку…

Він вийшов у ванну, вмився і непомітно вислизнув з кімнати. Біля під’їзду стояла Квашеїдина службова «Волга», шофер сидів за кермом і читав книжку.

— Підкинь мене до санаторію, — попросив Микола.

Саме була вечеря, дітлашки сиділи у відкритій літній їдальні під брезентовим тентом, і Микола здалеку помітив білу Петрусеву голівку, схилену над тарілкою. Він став за голим стовбуром платана і чекав. Малий щось ніби відчув, озирнувся, глянув на платан і нічого не побачив.

Коли, повечерявши, дітвора висипала на подвір’я, Микола вийшов з-за дерева, і Петрусь побачив його відразу, кинувся назустріч:

— Тату! Та!

— Ну, що ти робив тут сьогодні?

— Малював, — сказав Петрусь. — Ти казав, що жив у лісі коло річки, і я хотів намалювати тебе там. Але ж у лісі дуже-дуже багато дерев, і вони не поміщаються на моєму малюнку. — Петрусь опустив голову, потім звів на Миколу сумні очі. — Забери мене звідси. Не кидай мене.

І від того, що він не плакав, не вередував, а вимовив це з дорослою приреченістю в голосі, вимовив без надії, Миколі перехопило подих. Узяв малого на руки, притиснув до себе, сказав:

— Не покину, синку. Я тебе не покину ніколи.

Квашеїда довго не міг второпати, що сталося, розводив руками, допитувався, чи не образив хто їх, але Микола його заспокоїв, спасибі, усе чудово, тільки, будь ласка, дістань бодай один квиток на поїзд, і назвав таку станцію, про яку Іван Квашеїда ніколи не чув, однак пообіцяв не вагаючись:

— Квиток — коли завгодно, це для нас формальності.

Сьомого травня Микола з