Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
— Сьогодні поїзд уже пішов, — сказав Микола. — Виїду завтра.
Київський залізничний вокзал його приголомшив. Небачені натовпи на пероні, тіснява біля кас, у проходах, шум-гам, крик, плач — бо діти. Скрізь діти, діти, діти.
Серце Миколине стислось: Петрусь.
У всіх на вустах одне слово — радіація. Промовляють його тривожно, промовляють жартома, і скептично, й байдуже, і з переляком — у кого які нерви. Але частіше з іронією: каміння ж з неба не пада.
На зупинці таксі також стовпотворіння. Цих людей не збагнеш. Те з Києва, а те в Київ. Якийсь вертеп. Гра.
Два мужички у черзі зовсім щасливі:
— Тепер магазини завалять горілкою. Кажуть, радіацію як рукою зніма. У Чорнобилі навіть шоферам і міліції видають спиртяку. Хоч залийся.
— Я зразу казав, що з цим сухим законом у них ні хрена не вийде. Не рощитали, хе-хе-хе. Пшик.
— Точно, що пшик, — раденько підтакнув другий.
Таксист Миколі трапився взагалі навіжений. Це був гладкий черевань з великим масним лицем і орденськими планками на голубій форменій сорочці.
— Козлы! — кричав він цілу дорогу. — Кто же так делает, сволочи? Невозможно достать билет. Да остановите вы все поезда, остановите самолеты, разверните всех в другую сторону и посадите детей. Женщин и детей. Все санатории им! Все дома отдыха и курорты! Нас, ветеранов, к чертям собачьим, потерпим, пока все выяснится. Всех, всех к чертям, есть только женщины и дети. Сначала вывезти их, а потом уже решать, что и как, чем это пахнет. А они воюют с алкоголиками. Да клал я большую кучу на тех алкоголиков, сейчас не время думать о них! Наша задача… — Стікаючи потом, він говорив з таким затято-значущим виразом на обличчі, наче крутив не бублика «Волги», а кермо всієї держави.
Микола лишив йому тридцять копійок «на чай». За красномовство та нещадність до власних нервів.
Софія була вдома, відпросилася з роботи і малого теж у садок не відводила, Петрусь кинувсь йому на шию: «Тато! Тато приїхав!» — а Микола, притискаючи Петруся до грудей, так і застиг з круглими очима: у хаті був погромний розгардіяш. Шафа навстіж, шухляди висунуті, на дивані розкиданий одяг, білизна, усе догори дном, а на підлозі величезний чемодан і в ньому дивовижна мішанина: сукні, шуба, гречана крупа, кросівки, чобітки, ліфчик, баночка меду, млинок для кави, іграшкова машинка… Тільки жіноча логіка могла це змішати докупи, і з чисто жіночою логікою Софія пояснила:
— Здуріти можна: то говорили, що евакуюватимуть увесь Київ, і я вже зібралася в дорогу, тебе виглядаю, а це подзвонила з роботи Ліда і каже, що реактора погасили, чи піском закидали, чи рóботи там щось зробили, ну, не знаю, але начебто все гаразд.
— Що каже радіо, преса? — спитав Микола, розуміючи безглуздя цих слів: сам працював у газетах, знає, що вони можуть сказати.
Софія щось говорила про радіаційний фон, про те, що не можна відчиняти балкон і вікна, про стронцій, академіка Веліхова, про те, що треба капати йод у молоко, але молока пити не можна, уже ходять по руках рецепти, що їсти, а що ні, — одне слово, розповідь її нагадувала оту валізу, де змішалася гречана крупа з ліфчиками, і годі було второпати щось до пуття.
Але, що цікаво, справа була не в жіночій логіці, Микола передзвонив до хлопців у видавництво, розмовляв з багатьма знайомими, серед яких були вчені мужі — фізики, лікарі, біологи, — і жоден із них до ладу нічого не пояснив, навпаки, суперечили один одному і ще більше збили його з пантелику. Фізик казав дати малому йод, а лікар — ні в якому разі, біолог радив не відчиняти кватирки, а журналіст пораяв сідати на балконі за пляшчиною «Каберне» (щодо червоного сухого, то тут усі сходилися на одній думці — вражаюча одностайність). Усе це обростало новими версіями й побрехеньками, до очамріння, і найрозумнішим було б затулити вуха й нікого не слухати, щоб не здуріти, як каже Софія, але ж так хотілося вилущити з тої шкаралущі хоч крихітку правди.
І вже зовсім бісило те, що «жіноча логіка» взяла гору і в офіційних діях: було рішення вивозити школярів у літні табори, чимдалі від зони нещастя (де межа тій зоні?), а тим часом дітлашки в дитсадочках пересипалися пісочком і збирали кульбаби, за що їм добрі дяді як компенсацію привозили молоко аж із Полтавщини.
Що більше слухав Микола розумних та компетентних людей (голова від того розпухла), то все твердіше ставав на думці, що наймудрішу річ він почув від отого таксиста, якого мав тоді трохи не за божевільного: ну їх усіх до біса, спершу треба вивезти малого, а потім розбиратися, що й до чого. Третій день сушить мізки плітками замість того, щоб відправити Софію з Петрусем десь далі від цієї халепи. Бабота.
Софія ж, навпаки, відколи приїхав Микола, якось ураз заспокоїлася, зібраний у дорогу скарб розіклала назад на полички і наступного дня вже пішла на роботу, а коли ввечері він запропонував їй негайно взяти відпустку і десь поїхати з Петрусем, спитала здивовано:
— Куди ж нам їхати? Добре тим, у кого родичі далеко живуть, а твої ж до зони ще ближче.
— Щось придумаємо. Може, дістанем кудись путівку чи й до знайомих десь можна попроситися. Врешті-решт, неважко зняти кімнату в Криму. Хочеш до моря?
Софія знизала плечима.
— Я теж з вами поїду, — сказав Микола. — Влаштуємося, і повернуся до Києва, доведеться пошукати служби. Цей Чорнобиль висотає з нас усе до копійки. Я піду на роботу, а ти зможеш там жити з малим до снігу.
— А як же твій сценарій?
— Вдома писатиму. Та й не це тепер головне. — Софіїне вагання виводило його з рівноваги — навіть не вагання, а якась загальмована байдужість.
Корінна киянка, вона уявити собі не могла, як це люди живуть у Донецьку, Черкасах чи, не доведи Господи, в якихось Кобеляках, не кажучи вже про село. Коли вони їздили відпочивати, Софія навіть на морі, яким мало не марила всю зиму, на другому тижні починала
