Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.

— Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, — знов обізвався Сергій. — Чи не думаєш ти продавати хату?

— Чого це?

— Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.

— Отож-бо й воно, — сказав Стах. — Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.

— А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?

— Дівчат тут мало, — всміхнувся у вуса Стах.

— А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.

Про вовка помовка:

— Сергію-у-у! — покотився луною жіночий голос і спинивсь десь глибоко у сосні. І знов: — Сергійку-у-у-у!

— У-у-у… — верталося з лісу.

Чистий глибокий голос.

— О, вже «Сергійку», — сказав Сергій і підвівся. — Треба йти. Взавтра рано заступати на зміну. Я ж тепер механіком в автопарку. Так шо зайду аж у неділю.

— Може, на коня?

— Ні, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потім, од нас не втече.

Сергій пішов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав і сивів.

— Щасливий, — сказав Микола.

Стах не обзивався.

— Давно його знаєш? — Він глянув на товариша і примовк.

Стах відвернувся.

У хаті пахло мишами, порохом давно не білених стін і чимось горілим, мабуть, давно не трусили сажу і дух той сходив од печі. По кутках звисало старе, почорніле павутиння, а стіни були сухі, цвіль не торкнулася їх.

Нічого, думав Микола, залишуся сам, тоді все вимету, вишкребу, вимию і — за роботу. Сценарій він бачить до найменших подробиць, вже чує його у собі, зосталося тільки сісти й писати. Все буде добре.

Стах постелив йому на залізному скрипучому ліжку, сам пішов надвір покурити; щось його непокоїло, а що — Микола не став лізти в душу, захоче — розкаже сам. Цілий день був як живчик, а тут раптом зів’яв, опустив руки, і Микола знав, що краще його не чіпати.

Зрештою, всіх нас щось непокоїть, думав він, і навіть у такі блаженні хвилини, коли сидиш біля вечірнього багаття і вбираєш у себе його нерозгадану таїну, навіть тоді на денці душі прокидається тихий щем, озивається туга за цим ось вечором, який зараз відійде й не вернеться більше ніколи.

А що вже казати про те, що доймає тебе денно і нощно, хіба на часину попустить, щоб потім вернутися ще гостріше, тому навіть не шукаєш забуття, віддаєшся сповна гризоті, од якої не втечеш, як не втечеш від самого себе, ліпше вже звикнути, притертись до неї, наче так і треба, наче інакшим життя не буває, і мусиш миритися з тим, що є.

То пусте, що покинув службу, він знайде собі не гіршу, а якщо добре писатиметься, взагалі займатиметься тільки цим, слава Богу, настала одлига, повіяло свіжим вітром, щоправда, ще міцно сидять у своїх кріслах луки лукичі, так позросталися з тими кріслами, що доброго треба вітру, аби їх вимести. Правильно зробив, що сказав йому правду в очі і грюкнув дверима, за цим шкодувати не варто, навіть Софія сприйняла це спокійно, бо знає, що нема чого шкодувати за латкою, коли спікся кожух, — вони втратили набагато більше. Втратили не за раз, не одного дня, а губили по піщині, мабуть, усі ці десять років, тому й непомітно, що по піщині, і спробуй тепер знайти, зібрати розгублене.

То він сказав дурницю, що начебто їм треба спочити одне від одного; десь таке чув і читав, але це таки дурниця, бо якщо чоловікові й жінці хочеться відпочити одне від одного, то їхня карта бита. Разом губили — разом і мусять шукати, і в тому, що Софію стривожив його від’їзд, що вона не хотіла цієї розлуки, Микола бачив ще один їхній шанс: втрачено багато, але ще не все.

Він прокинувся вдосвіта, тільки сіріло, і хотів було розбудити Стаха на вранішній кльов, але передумав: хтозна, коли той уклався спати, Микола сам перекидався з боку на бік до глибокої ночі, проте не чув, щоб Стах заходив до хати. Тепер він тихенько посапував у сусідній кімнаті, якось по-дитячому згорнувшись калачиком, кругловиде вусате обличчя було невинно-спокійне, навіть ледь-ледь усміхнене, і Микола пожалів його будити, хоч знав, що Стах за це йому викаже.

Він випив прямо з горняти козиного молока і нишком вийшов надвір, щулячись од свіжої прохолоди, що пошпигувала його тоненькими голочками і зганяла оспалість.

У лісі прокидалося птаство, світліло бузкове небо, а над річкою, низько, при самій воді, котились клубки туману, і Микола подумав, що день буде вітряний, здійметься хвиля, тоді на поплавчанку не дуже половиш, і не завадить налаштувати спінінг. Втім, це не горить, встигне, а поки Стах додивляється смішні сни, можна оглянути його маєтності.

От кому вже тут воля, то це бур’янам, доведеться попросити в Сергія косу та поколошкати їх чи, ще краще, загнати сюди бабиних Марфиних кіз, ті підстрижуть і столочать все чисто. На городі також пустир, хоч би хто із сусідів посадив собі зайву грядочку — ні, тепер і в селах люд охолов до землі. Тим більше ґрунт тут піщаний, яловий, тільки й жене вгору віниччя та будяччя, зиску з нього ніякого, то й бабратися немає дурних.

А річка димить, димить, і чути, як хтось бухикає у тумані, видно, трусить сітку, щоб сьогодні ще встигнути на базар зі свіжою рибою, і на біса йому той піщаний городець, якщо рибка їсти не просить і сама йде у сіті, лиш встигай вибирати.

Тихо опускаються весла у вранішнє плесо — хлюп… хлюп… — над водою чути далеко.

Обрій над лісом натягується золотилом: от-от зійде сонце.

— Проспали!