Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд
Вирішив обмежитися інформацією, підсолодивши її легким гумором. «Шановні батьки мої — мамо та Семене Михайловичу (так він змалку кликав вітчима)! Якось ви писали, що потроху збираєте гроші, аби ощасливити свого єдиного сина однокімнатною квартирою в кооперативному будинку. Поспішаю повідомити, що потреба в кооперативі для мене відпала. Відучора ваш любий нащадок має відповідальну посаду у своїй конторі і окрему однокімнатну квартиру в Києві, шістнадцять квадратних метрів, плюс кухня, п’ятий поверх. Є щаслива нагода купити чудовий угорський гарнітур для однокімнатної квартири. Потрібні гроші. Порятуйте свого лисого Андрійка. Треба йому чимало, але на перший випадок — хоч би карбованців п’ятсот. Подробиці — листом чи по приїзді. Бажаю вам здоров’я. Ваш Андрій Шишига».
Слинячи липкі краї конверта, уявляв матір, що плакатиме з радощів, прочитавши про його успіх, вона здавна ним снила, розчаровуючись у синові з роками, але все ще забобонно вірячи в щасливий випадок. Матері знають про своїх дітей більше, аніж вони самі про себе. «Якщо ти провалишся на екзамені чи не пройдеш по конкурсу, я не перенесу такого сорому, я не житиму», — казала вона, коли син вступав до інституту. Наплакавшись, вона побіжить по сусідах й хвалитиметься, що Андрійко отримав у Києві квартиру, майже у центрі города, додасть уже од себе, і Андрійка підвищили по службі, тепер у нього дуже відповідальна посада, і то була відповідальна, а це відповідальніша, тепер у нього будуть закордонні відрядження, скоро має їхати до Англії, а в тій Англії такі вогкі осені й зими, самі дощі й тумани, а в Андрійка слабке горло, ще змалечку гланди збиралися вирізати та й не вирізали… Вона марнославно фантазуватиме, все більше вірячи у власні фантазії.
Шишига підійшов до вікна й задивився в поле, що темніло за барвистим острівцем колективних дач. За полем — ліс, потім глухі поліські лісі, і мринська околиця, і Пакуль, де в Рогу, під лісом, Харланове дворище. Найчастіше згадував не хатину, яку тітки по війні купили у Шишиг і в якій він виріс, а те дворище в Розі…
Білий туман піднявся над полем, і поле уже не видавалося таким чужим.
Ніхто не уповноважував мене зустрічати Прагнімака. Директор сказав послати на аеродром машину — і тільки. Але я знав, що мушу привчити Іллю Денисовича до думки про моє раптове висунення раніше, ніж він з’явиться в конторі, тобто поставити його перед фактом. Спогад про вчорашній вечір додав мені нахабнуватої певності. Я накупив газет, затулився ними, наче віялом, але не читав, а пильно стежив за аеродромним полем. Літак уже приземлився і підрулював до стоянки. Прагнімака я вирізнив з людського гурту одразу, ще він ішов по трапу. Плащ на руці, худенький портфелик у правиці, стрімка, як на його немолоді вже літа, хода. Заступник директора так і не набув солідності, навряд чи вже набуде, подумав я з деякою зверхністю, несподівано з’являючись перед очі і тягнучись до його портфеля. Гострий, здивований погляд зупинив мене.
— Дякую. — Прагнімак перебрав портфеля в іншу руку. — Я поки що не інвалід… Щось сталося?
— Усе в нормі, — поспішив я. — Мені доручено вас зустріти.
— Досі я й сам знаходив дорогу. — Прагнімак стенув плечима. — Гаразд, як там у нас із квартальним планом, не чули?
Харлан хвалився, що вміє передбачити успіх чи неуспіх людини на адміністративних щаблях з її манери триматися, розмовляти. Прагнімакові він не пророкував особливого успіху: занадто вугластий, не лягає в кладку, а стесувати свої вугли не дозволить.
Тепер я сумнівався в пророцтвах Харлана. Я почувався у ці перші хвилини біля заступника директора хлопчаком, який нашкодив і думає лише про те, помітять його гріхи чи ні. Не треба було тягтися до Прагнімакового портфеля. І якщо вже приїздити на аеродром, то не в святковім костюмі. Прагнімак не полюбляє парадності. Та й не в деталях справа. Цей гострий, проникливий, а головне — чесний погляд…
На майдані я не кинувся відчиняти дверці машини, як зробив би це для Георгія Васильовича, а зачекав, поки Прагнімак одчинить сам і опуститься на заднє сидіння. Тоді й собі примостився поруч. Біля шофера заступник директора не сідав ніколи, не любив виставлятися, а я не хотів, щоб він дивився мені в потилицю. Я боявся його очей. Але нинішній ранок наодинці із Прагнімаком — мій перший іспит. Якщо не витримаю його — на цім усе для мене й скінчиться. Іншої такої нагоди може не бути, напевно не буде. Переважити свій острах і пробудити в заступникові директора цікавість до себе. Я знову і знову відтворював у пам’яті учорашній вечір, щоб підбадьоритися. Побільше слів, майнула рятівна думка. Слова — це туман, димова завіса, надійний матеріал для маски.
— Із планом поки що в нормі, перспективи добрі. Але, як на мою думку, ми все ще марнуємо чимало робочого часу. Ми кепкуємо з американського гасла: час — це гроші. Думаю, нам не завадило б перефразувати його і взяти на озброєння: час — це план. Учора я спостерігав за нашою кімнатою з годинником у руці. Трохи не чверть дорогоцінного робочого часу витрачаємо на балачки! Дві години щодня ми працюємо лише язиками. Це суспільне лихо! Ще не те діється після футбольного матчу, а взимку — після хокейних баталій або після чергової серії багатосерійного телевізійного фільму. Хто мусить з цим боротися, як не ми!..
Звичайно, я ніколи нічого не підраховував, досі наші загальні успіхи цікавили мене хіба що з погляду преміальних — дадуть чи не дадуть у кінці кварталу. Але я так і сипав цифрами, першими, які спадали мені на думку, це була чудова хвилина натхнення, коли не ми собою керуємо, а керують нами янголи чи диявол. їй-право, Петро Харлан був би мною цієї хвилини задоволений! А може, й позаздрив би
