Несказане - Селеста Інг

Наступного дня батько надягнув найкращу сорочку, застібнув її аж до підборіддя та пішов зі своїм другом в академію Ллойда. До обіду все було вирішено: з понеділка він виходить на роботу. Наступного ранку мати надягла свою найкращу сукню та разом із батьком подалася до школи. Того вечора вони принесли додому дві темно-сині уніформи з нашитими на них новими англійськими іменами: «Генрі», «Венді».

За декілька тижнів батьки відвели Джеймса в академію на вступний іспит. Чоловік із білими, як бавовна, густими вусами привів хлопчика в порожній клас і дав зошит та жовтий олівець. Згадуючи ті часи, Джеймс розумів, яка то була блискуча ідея. Хіба шестирічна дитина взагалі може прочитати (про виконання годі й казати) завдання такого іспиту? Можливо, син учителя й зміг би — якби сам учитель його підготував. Але точно не син двірника, куховарки чи садівника.

«Якщо сторона квадратного майданчика — 12 метрів, якої довжини паркан довкола нього? Коли було відкрито Америку? Яке із цих слів іменник? Ось послідовність фігур; яка з них завершує картину?».

«Вибачте, — сказав би директор. — Ваш син не склав іспиту. Він не відповідає стандартам академії Ллойда». І школі не довелося б платити за його навчання.

Але Джеймс знав усі відповіді. Він читав усі газети, які потрапляли йому до рук; усі книжки, які приносив батько, п’ятицентові видання з бібліотечних розпродажів. «48 мет­рів, — написав він. — 1492 року. Автомобіль. Коло». Закінчив тест і поклав олівець на місце у верхній частині столу. Чоловік з вусами не піднімав очей ще хвилин двадцять.

— Уже скінчив? — запитав він. — Ти поводився так тихо, синку.

Він узяв зошит і олівець та відвів Джеймса назад у кухню, де працювала його мати.

— Я перевірю тест і повідомлю результати наступного тижня, — пообіцяв він, але Джеймс уже знав, що склав іспит.

Коли у вересні почався семестр, він приїхав до школи разом із батьком на його вантажівці «Форді», наданому школою для роботи.

— Ти перший хлопчик зі Сходу, який ходитиме до Ллойда, — нагадав йому батько. — Дивись, не зганьбися.

Того першого ранку Джеймс сів на своє місце, і дівчинка, яка сиділа поряд, запитала:

— Що в тебе з очима?

У цьому не було нічого страшного, поки він не почув жах у голосі вчителя:

— Ширлі Байрон!

Аж тоді хлопчина зрозумів, що запитання мало б його збентежити. Наступного разу, коли таке сталося, він, уже навчений, одразу почервонів. Того першого тижня щодня й на кожному уроці його розглядали інші учні: звідки взявся цей хлопчик? Він носив форму академії та наплічник із книжками. Але не жив у школі, як решта учнів; ніхто ніколи не бачив когось, подібного до нього.

Час від часу його батька кликали, щоб полагодив рипучу віконницю, замінив лампочку, витер щось розлите. Пригнічений Джеймс сидів у задньому ряду, дивився, як його однокласники переводять погляд з батька на нього, і знав, про що вони думають. Він низько схилявся до книжки, майже втикався носом у сторінку, поки його батько не виходив з кімнати. Наступного місяця він попросив у батьків дозволу самостійно ходити в школу та повертатися додому. Наодинці міг вдавати із себе звичайного школяра. Нібито він у своїй формі такий самий, як і всі навколо.

Він провів у Ллойді дванадцять років — і ніколи не почувався там удома. Здавалося, усі там були нащадками сенаторів чи рокфеллерів. Коли учням сказали намалювати своє родинне дерево, він знову вдав, що забув про завдання. Усе для того, щоб не викреслювати цю складну схему.

«Тільки не запитуй», — подумки благав Джеймс, коли вчитель ставив біля його імені маленький червоний нулик. Він самотужки склав для себе план вивчення американської культури: слухав радіо, читав комікси, заощаджував кишенькові гроші заради походів на подвійні кіносеанси, учив правила нових настільних ігор — на випадок, якщо хтось скаже: «Агов, слухав учора Реда Скелетона?» або: «Хочеш пограти в „Монополію”»?, хоча ніхто ніколи цього не казав.

Коли він подорослішав, то не ходив ані на танці, ані на збори вболівальників, ані на випускні вечори. Дівчата в кращому разі мовчки посміхалися йому в коридорі; у гіршому — просто дивились, як він їх проминає. А коли Джеймс повертав за ріг, чув їхнє хихотіння. У випускному альбомі було всього одне його фото, крім обов’язкового портрета: знімок на зборах-зустрічі з президентом Труменом. Хлопцева голова вид­нілася за плечима скарбника їхнього класу та дівчини, яка згодом вийшла заміж за бельгійського принца. На світлині його вуха, блякло-рожеві у реальному житті, були неприродно сірими, рот виявився розгублено розтуленим, ніби його спіймали на чомусь ганебному.

Він сподівався, що в коледжі буде інакше. Але за сім років у Гарварді — чотири роки бакалаврату та три магістратури — нічого не змінилося. Сам не розуміючи навіщо, Джеймс вивчав найтиповішу американську тему із тих, які лишень зміг знайти, — ковбоїв. Він ні з ким не говорив про своїх батьків чи свою родину. У нього було всього кілька знайомих і зовсім не було друзів. Він досі почувався незатишно — неначе будь-якої хвилини хтось міг його помітити й попросити піти.

Тож тієї осені 1957 року, коли ця чудова дівчина з волоссям медового кольору перехилилася через стіл і поцілувала його, а потім коли вона прийшла спочатку в його обійми, а далі — в ліжко, Джеймс не міг у це повірити. Першого дня, який вони провели разом у його крихітному, чисто вибіленому однокімнатному помешканні, він дивувався, як ідеально її тіло підходить до його — як точно лягає її ніс у ямку між його ключицями, як лінія її щоки відповідає формі його шиї. Так, наче вони — дві половинки одного цілого. Він розглядав її, мов скульптор, досліджував контури стегон і литок, його пальці легко торкалися її шкіри. Коли вони кохалися, її волосся оживало. Воно темнішало, колір змінювався із золотаво-пшеничного на бурштиновий. Воно закручувалося в кучерики, ніби паростки папороті. Джеймса вражало, що він може так на когось впливати. Коли дівчина дрімала в його обіймах, волосся потроху вирівнювалось, а коли прокидалася — знову робилося звично хвилястим. У порожній білій кімнаті її легкий сміх іскрився; коли Мерилін щось щебетала і їй не вистачало подиху, руки в неї тремтіли, поки Джеймс не ловив їх своїми — тоді вони ставали теплими та спокійними, ніби сонні птахи. А далі вона знову пригортала його. Ніби то сама Америка приймала Джеймса. Удача була завеликою. Він боявся: а раптом одного дня Всесвіт помітить, що дав йому це без права, й відбере. Або, можливо, дівчина раптом усвідомить свою помилку і зникне з його життя так само раптово, як з’явилася. За якийсь час цей острах також став звичним.

Джеймсові забажалося бодай маленьких змін, які, на