Несказане - Селеста Інг

Мерилін, яка сидить праворуч від чоловіка, повільно накриває запахом лілей, неначе теплим вологим туманом, і вона ледь стримується, щоб не зблювати. Уперше в житті їй хочеться нагадувати когось на кшталт своєї матері й затулятися носовичком. Сховати в нього обличчя і врятуватися від цього запаху. Та коли б вона опустила хустинку — тканина виявилася б брудно-рожевою, кольору старої цегли.

Ханна сидить біля неї зі сплетеними пальцями. Дівчинка дуже хоче тихенько покласти руку матері на коліно, але не зважується. Так само не наважується глянути на труну. «Лідії там немає», — нагадує вона собі й глибоко вдихає. — То лише її тіло — але де ж тоді сама Лідія? Усі сидять так непорушно, що птахи вгорі, — думає Ханна, — можуть прийняти їх за групу статуй».

Кутиком ока Нат помічає Джека. Він сидить скраю, біля своєї матері. Нат уявляє собі, як хапає Джека за комір та допитується, що він знає. Весь останній тиждень батько щоранку телефонував у поліцію і питав, чи нема нової інформації, але офіцер Фіске знову й знову повторював, що вони досі проводять розслідування. «Якби ж тут зараз була поліція, — думає Нат. — Чи має він сказати батькові?». Джек дивиться в землю — соромиться підняти очі. А потім, коли Нат знову переводить погляд на труну, її вже опускають у яму. Лаковане віко з прикріпленими до нього білими ліліями зникло. Отак просто: там, де стояла труна, лишилося порожнє місце. Він усе пропустив. Його сестри більше немає.

Щось мокре капає на шию. Він тягнеться, щоб витертись, і розуміє — усе обличчя мокре, він увесь цей час тихо плакав. Джекові блакитні очі з натовпу раптово звертаються до нього, й Нат ліктем витирає щоку.

Присутні починають розходитися, у бік автостоянки шикується вервечка із чужих спин. Кілька однокласників Ната, серед яких і Майлз Фуллер, поглядають на нього зі співчуттям, але більшість збентежені його слізьми й вирішують, що краще нічого не казати, просто відвертаються. Іншої можливості в них не буде; у Ната дуже високі оцінки, тож з огляду на трагічні обставини директор звільнить його від останніх трьох тижнів навчання, а на акт урочистості[8] Нат сам вирішить не приходити.

Деякі сусіди обступають родину Лі, стискають батькам руки та бурмочуть про співчуття; дехто гладить Ханну по голові, як малу дитину чи собаку. Джеймс і Мерилін не впізнають майже нікого з них, окрім Джанет Вольф, яка змінила лікарський халат на охайний чорний костюм. Поки Джанет наближається, Мерилін думає, що в неї брудні долоні, й усе тіло брудне, мов та ганчірка, що переходить від рук до рук, тому ледь витримує дотик Джанет до свого плеча.

По той бік могили стоїть Джек — тримається осторонь, чекає на свою матір, наполовину схований у затінку старого граба. Нат прямує до нього й притискає до стовбура, а Ханна, заблокована натовпом дорослих, нервово спостерігає за братом.

— Що ти тут робиш? — агресивно запитує Нат.

Зблизька він бачить, що Джек у темно-синій, а не в чорній сорочці, й хоча на ньому брюки від костюма, взутий він у старі чорно-білі тенісні туфлі, один ще й з діркою на носаку.

— Привіт, — Джек, дивиться в землю. — Як ти, Нате?

— А як я, по-твоєму? — у Ната зривається голос, і він себе за це ненавидить.

— Я маю йти, — тихо каже Джек. — Мама чекає.

І після паузи:

— Дуже шкода твоєї сестри.

Він відвертається, і Нат ловить його за руку.

— Ти? — Він зроду нікого так не хапав і тепер відчуває себе жорстким та рішучим, як той детектив у фільмі. — Знаєш, із тобою хоче поспілкуватися поліція.

Люди звертають на них увагу: Джеймс і Мерилін почули синів голос і обоє озирнулися, але йому байдуже. Він нахиляється ближче, цідячи просто Джеку в обличчя:

— Слухай, я знаю, що вона була з тобою того понеділка.

Джек уперше зиркає на нього переляканими очима.

— Вона сказала тобі?

Нат підходить іще ближче — тепер вони стоять обличчям до обличчя. У правій скроні Ната пульсує кров.

— Не треба було й казати. За дурня мене маєш?

— Слухай, Нате, — бурмоче Джек. — Якщо Лідія сказала тобі, що я... — він раптом замовкає.

Батьки Ната й лікар Вольф підійшли так близько, що мог­ли їх почути.

Нат відступає на кілька кроків, спотикається, злісно глипає на Джека, на батька, який завадив йому, й на граб, за те що тут стовбичить.

— Джеку, — різко звертається до сина лікар Вольф, — усе гаразд?

— Усе добре, — Джек кидає погляд на Ната, потім на дорослих. — Містере Лі, місіс Лі, дуже співчуваю.

— Дякую, що прийшов, — говорить Джеймс. Він чекає, поки Вольфи вийдуть на звивисту доріжку, що веде з кладовища, і хапає Ната за плече. — Що це таке з тобою? — сичить батько. — Зчиняєш бійку на похороні сестри!

Джек кидає швидкий погляд із-за материної спини, зустрічається очима з Натом, і в того не лишається сумнівів: він наляканий.

Далі Джек зникає за поворотом. Нат видихає:

— Той поганець щось знає про Лідію.

— Ти не будеш створювати проблем. Ти даси поліції змогу виконувати свою роботу.

— Джеймсе, — озивається Мерилін, — не кричи.

Вона торкається пальцями до скроні, неначе при головному болю, і заплющує очі. Нат нажаханий: її обличчям стікає крапля темної крові, але ні, це — лише сльоза з тушшю для вій залишає сірий слід на щоці. Ханна, мале серденько якої переповнене жалощами, намагається взяти її за руку, але мама цього не помічає. За мить Ханна сама себе заспо­коює — зчіплює пальці за спиною.

Джеймс шукає ключі в кишені піджака.

— Я везу твоїх маму й сестру додому. А ти можеш прогулятися, поки охолонеш, — і сам здригається, так важко падають ці слова. Насправді йому понад усе хочеться покласти синові на плече важку теплу руку, обійняти, заспокоїти в цей найстрашніший у житті день. Але всі сили витрачено на те, щоб не скривити обличчя гримасою болю, не дозволити колінам підігнутися, щоб утриматися на ногах. Він відвертається і бере за руку Ханну. Хоч вона одна завжди робить те, що їй кажуть.

Нат сповзає спиною по стовбуру граба до випнутого із землі коріння, сидить там і спостерігає, як батьки йдуть до машини, як Ханна востаннє кидає на нього стривожений погляд. Батько не знає, хто такий Джек. Той хлопець живе на цій вулиці одинадцять років, відтоді, як вони з Натом пішли в перший клас, і для Натових батьків він завжди був просто обшарпаним сусідчиним сином, який ходить зі своїм собакою і водить стару автівку. Хоча в школі всі знали правду. Кожні кілька тижнів — нова дівчина. І з кожною та сама історія. Джек не призначає побачень; жодних вечерь, квітів, обгорнутих у целофан коробок із цукерками. Він просто відвозить дівчину в Пойнт або в автокінотеатр, або на паркування та розстеляє на