Несказане - Селеста Інг
Протягом усієї другої лекції Мерилін згадувала запах його шкіри — чистий і різкий, неначе повітря після грози, — і відчуття його рук на своїй талії. Навіть долоні в неї потеплішали. Дивилася на нього крізь пальці: як він клацає кульковою ручкою по кафедрі, як тихо шелестить записник, коли він перегортає сторінку. Він дивився на всіх, але в її бік — вона це розуміла. По закінченні лекції не квапилася підводитися зі свого стільця — повільно складала папери в теку, ховала в кишеню олівець. Однокурсники протискувалися повз неї в прохід і штовхали її сумками, квапилися на наступне заняття. Джеймс упорядкував свої записи, обтрусив руки, замінив крейду біля дошки. Не підняв очей ані коли вона зібрала книжки, ані коли взяла їх під лікоть і попрямувала до дверей. Але щойно її рука торкнулася ручки, він погукав: «Одну хвилинку, міс Вокер», — і щось у неї всередині мов підстрибнуло.
Аудиторія спорожніла, й дівчина тремтячи прихилилася до стіни. Він закрив портфель і спустився з кафедри. Мерилін стиснула пальці на ручці дверей у себе за спиною, щоб не впасти. А він підходив і не посміхався.
— Міс Вокер, — промовив він і глибоко вдихнув.
Мерилін усвідомила, що теж не посміхається.
— Він — її викладач, — нагадав їй Джеймс. — Вона — його студентка.
— Як її викладач, він відчуватиме, що користується своїм становищем, якщо в них — опустив очі, погрався ручкою портфеля — якщо в них почнуться певні стосунки.
Він не дивився на Мерилін, але вона цього не знала. Дивилася на потерті носаки своїх туфель. Щосили намагалася стриматись і не могла. Розглядала сірі подряпини на чорній шкірі й напружено думала про матір і про всі її натяки на зустріч із хлопцем у Гарварді. «Ти прийшла сюди не чоловіка шукати, — казала вона собі. — Ти прийшла сюди для дечого кращого». Але замість злості, яку вона хотіла в собі розбудити, у горлі почав наростати пекучий біль.
— Я розумію, — вимовила нарешті й підняла на нього очі.
Наступного дня Мерилін прийшла до його кабінету, щоб повідомити про свою відмову від курсу… Уже за тиждень вони стали парою.
Провели разом усю осінь.
Ніколи раніше Мерилін не зустрічала таких серйозних і стриманих людей, як Джеймс. Здавалося, він дивиться на все уважніше, обдумує ретельніше, щоб триматися на півкроку осторонь. Лише коли вони разом прийшли до його крихітного помешкання в Кембриджі, уся стриманість миттєво зникла, й у Мерилін перехопило подих. Потім вона згорнулася на ліжку та куйовдила його спітніле волосся, що стирчало в різні боки. О цій пообідній порі він, здавалося, був цілковито врівноважений, і їй подобалося думати, що єдина причина такого спокою і вдоволення — це вона.
Вони лежали, дрімали та мріяли до шостої вечора. Тоді Мерилін через голову натягнула сукню, а Джеймс застібнув сорочку й знову зачесався. Чуб відстовбурчився, але Мерилін йому про це не сказала — їй подобалося таке маленьке нагадування в ньому про те, що бачила вона одна. Просто поцілувала його та заквапилася, щоб устигнути до закриття гуртожитку.
Джеймс і сам почав забувати про чуб; коли Мерилін йшла, він рідко згадував, що потрібно глянути в дзеркало. Щоразу, коли він розкривав обійми й дівчина в них прослизала, кожен її поцілунок здавався дивом. У неї в гостях Джеймс відчував неймовірну радість і був, як удома. Досі жодного разу так не почувався.
Ніколи не мав відчуття, що саме тут його місце, — хоча народився на американській землі, й нога його ніколи не ступала деінде.
Батько Джеймса приїхав до Каліфорнії під іменем сусідового сина. Той сусід емігрував на кілька років раніше. Америка була тиглем, але Конґрес налякався, що суміш у ньому стає надто жовтою, і заборонив в’їзд усім іммігрантам із Китаю. Мали право на в’їзд у Штати лише діти вже влаштованих там прибульців. Тож батько Джеймса назвався іменем сусідового сина, який втонув у річці за рік до того, й приїхав до «батька» у Сан-Франциско. Це була історія майже кожного китайського іммігранта з часів Честера Артура до кінця Другої світової війни. Поки ірландці, німці та шведи збивалися в натовпи на палубах пароплавів і махали капелюхами, коли на обрії з’являвся зелений факел Статуї Свободи, робітники-кулі мали шукати інших шляхів до землі з рівними правами для всіх. Ті, кому це вдалося, навідували дружин у Китаї та щоразу після повернення святкували народження сина. Ті ж, хто мешкав у китайських поселеннях і прагнув кращої долі, — брали імена отаких міфічних синів і вирушали в тривалу мандрівку морем.
Поки норвежці, італійці та російські євреї переправлялися з острова Елліс у Мангеттен, розсіювалися шляхами й залізницями Канзасу, Небраски та Міннесоти, китайці, яким пощастило дістатися Каліфорнії, найчастіше там і залишалися. У китайських кварталах життя всіх цих синів на папері висіло на волосині. У всіх були несправжні імена. Усі сподівалися, що їх не знайдуть і не відішлють назад. Вони гуртувалися, щоб не вирізнятися з натовпу.
Однак батьки Джеймса не залишалися на одному місці. У 1938 році, коли йому було шість років, батько отримав листа від «брата на папері», який після початку Депресії подався на Схід у пошуках роботи. Він знайшов її в маленькій школі-інтернаті штату Айова. «Брат» писав, що працює садівником і дещо там ремонтує. Тепер його мати (справжня, а не «на папері») захворіла, й він повертається до Китаю. А його роботодавці цікавилися, чи не має він надійних друзів, які так само добре могли б виконувати цю роботу. Їм подобаються китайці, говорилося в листі; вони вважають їх тихими, працелюбними й охайними. Це була гарна посада в престижній школі. На шкільній кухні могла знайтися робота й для дружини. Чи зацікавила б його така пропозиція?
Джеймс не вмів читати китайською, але на все життя запам’ятав останній абзац листа, кілька нашкрябаних авторучкою закарлючок, які надто привернули увагу його батьків. Там особлива політика щодо дітей співробітників, писав «брат». Якщо вони здають вступний іспит — можуть навчатися в школі безкоштовно.
Роботи не вистачало, усі голодували, але саме цей абзац змусив родину Лі продати меблі та перебратися на інший кінець країни з двома валізами. Знадобилося п’ять переїздів «Грейхаундами»[6] і чотири дні. Коли дісталися Айови, «дядько» Джеймса пустив їх пожити до свого помешкання. Джеймс пам’ятав лише зуби того чоловіка — навіть кривіші, ніж у його батька;
