Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

– Звісно… – Тато маячить у дверному отворі. – І що, на їхню думку, з нею сталося?

– Я не хочу зараз про це говорити, – відповідаю я. – Напевне, це покажуть у новинах.

– Ясно… ну, не робіть того, чого я не робив би!

Господи, тату, замовкни.

– Ці двоє зі мною не впораються, містере Сондерз. – Роуз посміхається моєму татові, він червоніє, а я відчуваю, що Роуз уже не тримає мене за руку. – Мені потрібен справжній чоловік.

– Ну гаразд, додивляйтеся мультик і спати, добре?

Він робить крок у кімнату. Дивиться на ноги Роуз.

– Ми збиралися ще один подивитися, – кажу я, наближаючись до дверей, потроху відтісняючи його в коридор.

– Я йду, тож побачимося вранці.

– Ідеш? – Я витріщаюся на нього. – Ти ж тільки прийшов, і вже по десятій.

– Ти мені що, мама? – Він сміється до Роуз, дивлячись мені через плече. – Ти ж знаєш, що це за робота, вона наполовину складається зі спілкування. В мене немає вибору.

– Виявляється, бути членом ради так захоплююче, який сюрприз! – кажу я.

– Це робота, – повторює він, поки ми дивимося одне на одного, обоє прекрасно знаючи, що він бреше. Я відчуваю, що мене має хвилювати тато з усіма його коханками й мама з її алкоголізмом і те, що моя родина, колись така нормальна й шанована, вигниває зсередини, при тому намагаючись тримати обличчя. Але мені байдуже, мені насрати на них усіх, окрім Ґрейсі.

За кілька хвилин Роуз кладе мені голову на плече.

За хвилину після цього вона хропе, і ми з Лео вибухаємо реготом.

– Стуліть грьобані пельки, – бурмоче вона і знову засинає.

Серце калатає, у горлі кислота, краплі поту виступили між лопатками. Третя ранку.

Сідаю, на шкірі виступають мурашки, і я знаю, що мені наснилося жахіття, хоча й не пам’ятаю його. У роті смак, наче після брудної річкової води. Витягаю себе з ліжка й, шкандибаючи, одягаюся в боксери й футболку. Відчиняю двері та дослухаюся до звуків. У цей час мама часто не спить чи принаймні не в ліжку. Я знаходжу її у відключці за кухонним столом чи долілиць на канапі з калюжкою слини під відкритим ротом. Вона – остання людина, яку я зараз хочу бачити, – буха й розлючена, у пошуках жертви, на якій можна буде зірвати цю лють.

Тихо, а мені потрібно попити, тож я ризикую.

На кухні тато. Від нього відгонить димом, і запах спиртного відчувається теж. Він п’є не так, як мама. Мама п’є як дихає, вона виживає на горілці, її, колись м’яке, тіло стало тонким і сухорлявим, на червоному обличчі залягли глибокі тіні. У тата все не так погано, але він теж любить випити, зняти напругу, як він це називає. Де він був до третьої ранку, де можна пити й курити?

– Усе гаразд, малеча? – каже він із таким виглядом, ніби його застукали.

– Мені треба попити. – Мої голі ноги безшумно ступають по лінолеуму, я підходжу до крана й дозволяю воді стекти по пальцях, доки вона не стає дійсно холодною.

Я чую, як він совається в мене за спиною. Він кашляє та хрипить – паління йому не на користь.

– То вони думають, що Наомі хотіла покінчити із собою?

– Вони нічого не знають. – Я тру очі. – Тату, ти хочеш говорити про це о третій ночі, ти дійсно хочеш зараз про це говорити?

– Я знаю, що не засну. Я міг би вранці зателефонувати Максу та Джекі. Ми перетиналися, коли я допомагав Ней подаватися на приз Герцога Единбурзького. Я відчуваю, що мушу щось сказати, спитати, чи не потрібна допомога.

– Ну як ти можеш допомогти? Ти ж працюєш у місцевій раді, а не на прем’єр-міністра.

– Ну, просто добре давати людям знати, що тобі не байдуже, – каже він.

– У такому випадку, можливо, ти даш знати мамі, що тобі не байдуже? – кажу я йому. – Можливо, вона б трохи скинула оберти з горілкою.

– Не говори так зі мною, – застерігає батько, але не всерйоз. Він знає, що я маю рацію. Він справді на вигляд якийсь нікчемний.

Я не знаю, якої реакції він очікує від мене, та від мого ігнору його плечі зсутулюються, коли він відкидається на спинку стільця. Колись мені хотілося бути ним, колись мені здавалося, що він – найсильніший, найкрутіший татко на світі. Зараз від нього в мене всередині все зіщулюється. За кілька кілометрів звідси моя подруга лежить у комі з дірками в мозку, навколо стоїть сморід блювоти – певне, маму вирвало в коридорі, а тато, ну… напевне його остання коханка любить час від часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своєї кімнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.

Але я не можу. Тому що є не тільки я. Є ж іще Ґрейсі. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати ті часи, коли мама здавалася мені найдобрішою людиною на світі, а тато – найсміливішим, тому я пробую знову.

– Тато… Мама п’є. Стає дедалі гірше.

Він трохи повертається на стільці, уникаючи мого погляду.

– Тебе майже не буває вдома, ти цього не бачиш, тобі не доводиться з цим стикатися.

– А хто, на твою думку, тут прибиратиме? – відрізає він так, ніби я мушу сповнитися вдячності.

– І що далі? – мені боляче від того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фізично боляче, ніби груди зсередини вкриті синцями, чорними та синіми. – Ти не думаєш, що це серйозно, як тоді…

Був один період, одразу після народження Ґрейсі, коли мама багато пила. То був перший епізод на моїй пам’яті, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тоді тато був тут, майже постійно. Він намагався впоратися з Ґрейсі, намагався зробити так, щоб мамі стало краще, постійно підкреслював мою сміливість і силу. Він був дуже вдячний за моє спокійне ставлення до ситуації, за те, що я пристосовуюся до неї та живу далі. Якраз тоді почалися мої стосунки із зайвою вагою. Не те щоб мені постійно хотілося їсти, натомість було необхідно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моєму житті. Саме тоді під моїм ліжком почали з’являтися запаси провізії, і поки тато займався мамою чи Ґрейсі, мені лишалося тільки тамувати біль їжею. Напхавшись нею під зав’язку,