Дівчина з ведмедиком - Віктор Петров (Домонтович)
Кожне місце, де я колись випадково стрівав Зину, давало мені привід сподіватись, що я мушу знов її тут спіткати. Безглуздим ідіотом я тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого.
Я не певен, що це було кохання. Швидше, це й не було кохання: просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність, не знати, що робити й куди приткнутись. Просто у місті стоїть надто велика спека, і від цієї спеки в мене ослабли нерви. Просто мені нема куди й чому йти. Не все одно, куди йти й де тинятись?
Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля. Звички, що їх було вироблено за зиму, тепер з початком шкільних канікул раптом порушено: тому то я й не найду ніяк собі певного місця.
Спека вимотувала мене вщент. Я нудьгував, блукав по вулицях, томився.
4
Обідав я того літа в їдальні Kola Kobiet проти Золотих Воріт. В їдальні давали на обід польський солодкуватий борщ, фрикадельки з картопляним пюре й одвареними бурячками, полляті рудою водичкою.
По обіді знов починалося тіньове маніякальне блукання по вулицях Києва.
Під вечір я неодмінно повертався додому. Я не рискував проминути листоноші.
У кімнаті моїй було душно, стіни палали спекою, термометр показував 23° на Реомюрі. Через одчинене вікно в кімнату повзли пахощі кльозету, кухні, випраного шмаття, розвішаного на шворці, протягненій через двір. Я наливав на підлогу води, гадаючи хоч у такий спосіб зменшити задушливу спеку кімнати.
Щодня між 6-ою і 7-ою годинами вечора листоноша розносить листи. Про листування ми ні з ким з Тихменєвих не умовлялись. Мене ніхто не просив писати, а я не наважився звернутись з запитанням про дозвіл черкнути про Київ і киян. Проте щодня я стеріг постать листоноші з такою нетерплячістю, ніби бажанішої особи не було на світі. Що менше було підстав чекати листа, то настирливіше я стежив за листоношею.
Ніхто, розуміється, не говорив про регулярне листування, проте слід було припустити, що Зина в яку-небудь капризну хвилину захоче написати мені декілька слів. В цьому нема нічого неможливого.
Мої міркування, що ними я тоді аргументував свої сподіванки й розрахунки, здавались мені цілком тверезими й бездоганними. Не сьогодні, так завтра, що найпізніше післязавтра я одержу листа від Зини.
Мені не сидиться в кімнаті. Не сидиться не тільки тому, що в кімнаті спека й мухи, а головним чином тому, що я не можу покластися на листоношу. До нього в мене недоброзичливе почуття. Він надзвичайно недбайливий. Замість розносити, листи по квартирах, як це його обов'язок і як за це навіть і в газетах дописи друкували, він звичайно суне листи двірникові або ж хлопчикові, що бігає по двору: "Передай!" А хлопчик та й двірник гублять листи.
Я не всиджую в кімнаті і виходжу стежити за листоношею. Я бачу: листоноша зайшов у будинок ч. 134, звідтіля він виходить швидко, але в сусідньому будинку ч. 136 він бариться. Я ходжу повільною ходою, не поспішаючи, удаю, ніби прогулююсь, хоч, певне, з того удавання нічого не виходить, бо, турбуючись не проминути, коли листоноша вийде з будинку, де він чомусь так довго загаявся, я весь час обертаюсь, зупиняюсь і дивлюсь.
А! Нарешті листоноша йде в наш двір. Я входжу за ним. Я роблю вигляд, що листоноша зовсім мене не цікавить, ніби я й зовсім не дивлюсь, куди він понесе пошту. Та я бачу, що він поніс листа до Огородніх, до Каплунів, до Блевошайтисів. На наш парадний він не заходить.
Сьогодні для мене листа немає. Мабуть, буде завтра.
Завтра повторюється все спочатку: удавана прогулянка, повторена байдужість, моя нетерплячість, серце, що колотиться, листоноша з сумкою для листів, і жодного на моє ім'я листа.
Уся безнадійна безглуздість мого поводження для мене ясна, як ні для кого. І це найгірше. Найприкріше божеволіти, зберігаючи ясну свідомість свого божевілля. Кожну ілюзію отруєно свідомістю її ілюзорности. І водночас нема сили, нема волі скинути з себе потворні примари літньої душної кволої нудьги.
Що безнадійніше було чекання, то упертіше продовжувалося моє самотнє блукання по вуличній літній спеці.
5
Одного разу я не витримав. Я вирішив зайти до помешкання Тихменєвих. Я піднявся східцями і подзвонив. Подзвонив раз, пождав. Ще раз подзвонив, ще пождав. Уляна, очевидячки, спала. Мені прийшлося прождати хвилин з п'ять, аж поки я додзвонився й за дверима почув запитання:
— А хто там?
Я назвав себе.
Уляна загуркотіла прогоничами, ланцюжками, засувами, ґратами і, позіхаючи, з заспаним виглядом одчинила двері. У мене був наготований для Уляни благовидний привід, щоб пояснити мій непередбачений візит. Я сказав їй, що, мовляв, я забув свого часу узяти у панянок деякі мої книжки, а тепер ці книжки мені дуже потрібні.
Уляна ввела мене.
У кімнатах було світло, душно й сухо. В променях сонця, підіймаючись над блискучим світло-жовтим паркетом, тремтіла легка, пухка прозора курява. Меблі, що завжди здавались масивними й урочистими, тепер у білих чохлах стояли ще урочистіші та масивніші. Великі картини були затягнені марлею. Білими саванами гігантських мерців вони марили в зупиненій німій тиші порожнього помешкання. Великі дзиґарі з широкою лопатою маятника пробили тричі, щоб потім тиша знов застигла в напруженій всевладності. Боярич у червоному кафтані дивився в невизначену просторінь своїми спиненими синіми очима.
Я ввійшов у залю. Звичайно Зина вихорем, сковзаючись по паркету, вилітала мені назутріч, щоб з криком: "Леся, мама, І політ Миколайович прийшов на лекцію!" кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг
