Дівчина з ведмедиком - Віктор Петров (Домонтович)
Нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість.
Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей. Невже ж я зроблю ще й останню безглуздість, з бухти-барахти невідомо чому, невідомо для чого з'явлюсь до Тихменєвих?..
На плятформі дачного полустанку дошки де-не-де погнили й струхлявіли. За дерев'яним будинком станції, подібним до сараю, простяглись сірі виснажені піскуваті лани з рідким ячменем та кволим житом. Вітер здіймає пісок незабрукованої вулички, що йде від станції до дачного посьолка й несе куряву.
За рудим залізничим парканом біліє березовий гай, а за гаєм починається сосновий бір. Червоно-жовті стовбури струнких високих з темно-зеленими верхів'ями сосон відбиваються у ставі з пласкими берегами. Було видно, як у бору гнулись на вітрі верхів'я сосен. Там гули сосни, що їхній гул нагадує гуркіт морського прибою. Я завжди любив, заглиблюючись в сп'янілість дрімотного незворушного спокою, слухати цей глухий гомін соснового бору. Але я не пішов слухати, як гудуть сосни.
Я не пішов до Тихменєвих.
8
У Києві я взявся знов за працю. Благо, почали перепадати дощі й спека зменшилась. Я працював. Нерви заспокоїлись, повернувся сон. Мені вже не треба було шукати порятунку в огидній мішанині самогону з пивом.
Коли ж я знов відчув самоту, я згадав про Мар'ю Іванівну.
V
1
Усе було просто з Мар'єю Іванівною, учителькою тієї ж школи, де я почав викладати з зими року 1921-22-ого. З того ж часу почалось наше знайомство і наше приятелювання.
Звичайно було так, що або ж вона приходила до мене, або ж я йшов до неї. Я улаштовував їй справи з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли я діставав іноді спирт, ми розводили його й пили горілку: я й вона, вдвох у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімнаті, і тоді ця кімната, де для бляшаної буржуйки ніколи не вистачало дров, здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.
Пшоно, картопля, куліш, каша, півфунта глевкого засміченого хліба; подрані величезні солдатські башмаки зі стоптаною підметкою, підв'язані шворкою, щоб підметки не одвалились остаточно; півтелші глухі печерні вечори, вечори мовчазні й порожні, утома зголоднілих ночей: усе це зближало нас і робило все в наших взаєминах простим і ясним.
Мар'я Іванівна не брала не себе жодних передо мною зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Вона була вчителькою, є тепер вчителькою й, певне, до самої смерти лишатиметься нею.
Отже, тоді зі школи нам було йти однією дорогою. Ми вкупі виходили після лекцій, коли смеркалось; ішли разом і, ішовши, на одну дивились зірку. Ми бачили, як на вечірньому небі сріблястим сяйвом мерехтіла зірка, слухали, як хрумтіла під ногами тонка крига, що легким шклом під вечір затягувала невеличкі на тротуарах калюжі.
Я думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замовлений мені від Цукротресту переклад статті з німецького хемічного спеціяльного часопису, про вичитані з того ж часопису новітні способи здобувати анілінові фарби й разом про те, що вдома в мене для каганця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що його, прийшовши додому, варитиму.
Вона, напевне, думала — про що інше можна було думати, ішовши в ті голодні роки зі школи додому! — про учневі зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про ненарубані для грубки поліна.
У неї був гас, у мене не було. Без сумніву, що мені зручніше йти до неї, нарубати їй дров, вона зварить куліш і спече перепічку, а потім при каганці я перекладатиму, — гонорар в Цукротресті обіцяли виплатити борошном і цукром, — вона правитиме зошити.
Авжеж, що так!..
У каганці об 11-ій годині вигорає гас, буржуйка застигла, з бляшаної труби падають в підставлену миску краплі, що пахнуть дьогтем, за вікном чути вітер і дощ. Чи варто мені йти додому, коли вдвох тепліше й печерний світ не здається таким пустинним?
Солдатські, великі, підв'язані шворкою башмаки, її й мої, ставляться на буржуйку, щоб за ніч на ранок вони трохи підсохли й не були такі важкі й вогкі.
Так почалось і так скінчилось.
Цього року Марі Іванівні припало викладати на першій зміні, мені на другій. Після лекцій я йшов працювати в лябораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Я перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці.
Ми зустрічались з Мар'єю Іванівною, як і раніше, приязно й ласкаво, але все рідше й рідше. І не тому, що не хтіли чи охолонули один до одного, чи забули солодку ніжність голодних печерних ночей, — ні, просто зовнішні життьові обставини склалися так, що нам тепер тільки дуже рідко траплялося стріватись. Отже, після засідання шкільної ради, де неодмінно були присутні вона й я, ми знов, як і минулого року, виходили вдвох.
2
Цього 23-ого року ми бачились з Мар'єю Іванівною в останній раз у травні місяці на шкільній випускній вечірці. З вечірки я проводжав її додому. По дорозі ми зайшли до кооперативу, купили пива, шинки, сиру, також чогось солодкого, якихось сухариків до чаю і, навантажені пакунками, пішли до неї.
Звільнившись од праці, в
