Енеїда - Іван Котляревський

з собою Старую бабу, як ягу, Лукаву відьму, злу Берою, Іскорчившуюся в дугу. Ірися нею ізробилась І як Бероя нарядилась І підступила до дівок; І щоб к ним лучче підмоститься І пред Юноной заслужиться, То піднесла їм пиріжок. 46 Сказала: "Помагай біг, діти! Чого сумуєте ви так? Чи не остило тут сидіти? Оце гуляють наші як! Мов божевільних, нас морочать, Сім літ, як по морям волочать; Глузують, як хотять, із вас, Але з другими бахурують, Свої ж жінки нехай горюють, Коли водилось се у нас? 47 Послухайте лиш, молодиці, Я добрую вам раду дам; І ви, дівчата білолиці, Зробім кінець своїм бідам, За горе ми заплатим горем — А доки нам сидіть над морем? Приймімось, човни попалім. Тогді і мусять тут остаться І нехотя до нас прижаться; Ось так на лід їх посадім". 48"Спасеть же біг тебе, бабусю! — Троянки вголос загули. — Такої б ради, пайматусю, Ми ізгадати не могли". І зараз приступили к флоту І принялися за роботу: Огонь кресати і нести Скіпки, тріски, солому, клоччя; Була тут всяка з них охоча, Пожар щоб швидче розвести. 49 Розжеврілось і загорілось, Пішов димок до самих хмар, Аж небо все зачервонілось, Великий тяжко був пожар. Човни і байдаки палали, Соснові пороми тріщали, Горіли дьоготь і смола. Поки троянці огляділись, Що добре їх троянки грілись, То часть мала човнів була. 50 Еней, пожар такий уздрівши, Злякався, побілів, як сніг, І бігти всім туди звелівши, Чимдуж до човнів сам побіг. На гвалт у дзвони задзвонили, По улицях в трещотки били, Еней же на ввесь рот кричав: "Хто в бога вірує — ратуйте! Рубай, туши, гаси, лий, куйте! А хто ж таку нам кучму дав?" 51 Еней од страху з плигу збився, В умі сердега помішавсь І зараз сам не свій зробився, Скакав, вертівся і качавсь; І із сього свого задору Він, голову піднявши вгору, Кричав, опарений мов пес. Олимпських шпетив на всю губу, Свою і неню лаяв любу, Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. 52"Гей ти, проклятий стариганю! На землю з неба не зиркнеш, Не чуєш, як тебе я ганю, Зевес! — ні усом не моргнеш. На очах більма поробились, Коли б довіку посліпились, Що не поможеш ти мені. Чи се ж таки тобі не стидно, Що пропаду, от лиш не видно? Я ж, кажуть люди, внук тобі! 53 А ти з сідою бородою, Пане добродію Нептун! Сидиш, мов демон, під водою, І зморщившись, старий шкарбун! Коли б струхнув хоть головою І сей пожар залив водою — Тризубець щоб тобі зломивсь! Ти базаринку любиш брати, А людям в нужді помагати Не дуже, бачу, поспішивсь. 54 І братик ваш Плутон, поганець, Із Прозерпиною засів, Пекельний, гаспидський коханець, Іще себе там не нагрів? Завів братерство з дьяволами І в світі нашими бідами Не погорює ні на час. Не посилкується німало, Щоб так палати перестало І щоб оцей пожар погас. 55 І ненечка моя рідненька У чорта десь тепер гуля; А може, спить уже п'яненька Або з хлоп'ятами ганя. Тепер їй, бачу, не до соли, Уже, підтикавши десь поли, Фурцює добре навісна. Коли сама з ким не ночує, То для когось уже свашкує, Для сього тяжко поспішна. 56 Та враг бери вас, — що хотіте, Про мене, те собі робіть; Мене на лід не посадіте, Пожар лиш тілько погасіть; Завередуйте по-своєму І, будьте ласкави, моєму Зробіте лихові кінець. Пустіть лиш з неба веремію І покажіте чудасію, А я вам піднесу ралець". 57 Тут тілько що перемолився Еней і рот свій затулив; Я к ось із неба дощ полився, В годину ввесь пожар залив. Бурхнуло з неба, мов із бочки, Що промочило до сорочки; То драла врозтич всі дали. Троянці стали всі, як хлюща, їм лучилася невсипуща, Не ради і дощу були. 58 Не знав же на яку ступити Еней і тяжко горював, Чи тут остатись, чи поплити? Бо враг не всі човни забрав; І миттю кинувсь до громади Просить собі у ней поради, Чого собою не вбагне. Тут довго тяжко раховали І скілько не коверзовали, Та все було, що не оне. 59 Один з троянської громади, Насупившися, все мовчав І, дослухавшись до поради, Ціпком все землю колупав. Се був пройдисвіт і непевний, І всім відьмам був родич кревний Упир і знахур ворожить. Умів і трясцю одшептати, І кров кристьянську замовляти, І добре знав греблі гатить. 60 Бував і в Шльонському з волами, Не раз ходив за сіллю в Крим; Тарані торговав возами, Всі чумаки братались з ним. Він так здавався і нікчемний, Та був розумний, як письменний, Слова так сипав, як горох. Уже в чім, бач, пораховати, Що розказать — йому вже дати; Ні в чім не був страхополох. 61 Невтесом всі його дражнили, По-нашому ж то звавсь Охрім; Мені так люди говорили — Самому ж незнакомий він. Побачив, що Еней гнівився, До його зараз підмостився, За білу рученьку і взяв; І вивівши Енея в сіни, Сам поклонився аж в коліни, Таку Енею річ сказав: 62 "Чого ти сильно зажурився І так надувся, як індик? Зовсім охляв і занудився, Мов по болотові кулик? Чим більш журитися — все гірше, Заплутаєшся в лісі більше, Покинь лиш горе і заплюй. Піди вкладися гарно спати, А послі будеш і гадати, Спочинь та вже тогді міркуй!" 63 Послухавши Еней Охріма, Укрившись, на полу ліг спать; Но лупав тілько все очима, Не міг ні крихти задрімать. На всі боки перевертався, До люльки разів три приймався, Знемігся ж, мов і задрімав. Як ось Анхиз йому приснився, Із пекла батечко явився І синові таке сказав: 64 "Прокинься, милеє дитятко! Пробуркайся і проходись, Се твій прийшов до тебе батько, То не сполохайсь, не жахнись. Мене боги к тобі послали І так сказати приказали: Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І швидче в Рим переселивсь. 65 Збери всі човни, що остались, І гарно зараз їх оправ; Придерж своїх, щоб не впивались, І сю Сицилію остав. Пливи і не журись, небоже! Уже тобі скрізь буде гоже. Та ще, послухай, щось скажу: Щоб в пекло ти зайшов до мене, Бо діло єсть мені до тебе. Я все тобі там покажу. 66 І по олимпському закону Уже ти пекла не минеш: Бо треба кланятись Плутону, А то і в Рим не допливеш. Якусь тобі він казань скаже, Дорогу добру в Рим покаже, Побачиш, як живу і я. А за дорогу не турбуйся, До пекла навпростець прямуйся Пішком, — не треба і коня. 67 Прощай же, сизий голубочок! Бо вже стає надворі світ; Прощай, дитя, прощай, синочок!.." І в землю провалився дід. Еней спросоння як схопився, Дрижав од страху і трусився; Холодний лився з його піт; І всіх троянців поскликавши, І лагодитись приказавши, Щоб завтра поплисти як світ. 68 К Ацесту зараз сам махнувши, За хліб подяковав, за сіль; І там не довго щось побувши, Вернувся до своїх відтіль. Ввесь день збирались та складались; І світу тілько що дождались, То посідали на човни. Еней же їхав щось несміло, Бо море дуже надоїло, Я к чумакам дощ восени. 69 Венера тілько що уздріла, Що вже троянці на човнах, К Нептуну на поклон побігла, Щоб не втопив їх у волнах. Поїхала в своїм ридвані, Мов сотника якого пані, Баскими конями, як звір. Із кінними проводниками, З трьома назаді козаками, А коні правив машталір. 70 Була на йому біла свита Із шаповальського сукна, Тясомкою кругом обшита, Сім кіп стоялася вона. Набакир шапочка стриміла, Далеко дуже червоніла, В руках же довгий був батіг; Ім грімко ляскав він із лиха, Скакали коні без оддиха; Ридван, мов вихор в полі, біг. 71 Приїхала, загримотіла, Кобиляча мов голова; К Нептуну в хату і влетіла Так, як із вирію сова; І не сказавши ні півслова, Нехай, каже, твоя здорова Бува, Нептуне, голова! Як навіжена, прискакала, Нептуна в губи цілувала, Говорячи такі слова: 72 "Коли, Нептун, мені